Це були очі Хаміджідавіні.
І їх застеляли сльози.
У нас був час зрозуміти, і прийняти, і зупинитися біля дверей вибору, біля дверей, за якими лежало майбутнє, що побувало в шкірі минулого; і лише прощати в нас не було часу, бо на нас дивилися ті, хто ще не навчився – прощати.
Але якщо колись жива людина билася мертвою зброєю за своє життя, то сьогодні я, Звитяжець, бився напівмертвою людиною за наше спільне життя. І не лише наше.
Майбутнє чекало, збуджено скалячись і гарчачи.
Чен наступив ногою на безмовну Чинкуеду, Змію Шен; Уламок повернувся за пояс, я – у піхви, і ми неквапно розгледілися.
…Шулма на пагорбах зрушилася на крок уперед.
Усього на крок. ЯЧен тоді ще не знав, що одночасно з падінням Чиди в руки Неправильного Шамана біля кожного нойона племені непомітно опинилася людина в смішному халаті з брязкітками – і десять нойонів, заглянувши в неприродно чорні очі слуг Уркалахая, промовчали, а без їхнього наказу воїнів вистачило не більше, ніж на один крок.
…Охоронцітургауди Джамухи зрушилися на два кроки.
І рівно на ті ж два кроки змістилися до північних пагорбів п’ятнадцять кабірців на чолі з незворушно небезпечним анТаньєю; а дві дюжини Звитяжців грізно блиснули на сонці, що виглянуло з діри розпоротого Чидою неба.
Мужність віддала данину мужності, сила – силі, тисяча – кільком, і лавина завмерла, так і не скотившись із північних пагорбів.
…Ні єдиного кроку не зробив Куштенгрі, стоячи там, де стояв, із двома воїнами біля своїх ніг і з Чидою на плечі; він стояв, а осінній вітер грався зі сріблом волосся Неправильного Шамана.
Усі чекали нас.
Нас чекало горло Джамухи Восьмирукого, ассасинавбивці, горло нещасної Хаміджідавіні, заполоненої кривавим девом помсти й істини Батин; горло, відкрите для цієї істини на вістрі мого клинка.
Усі чекали нас.
Чого чекали ми?
Чи знали ми, що будемо робити, коли я ворухнувся в піхвах, грані Уламка заграли сонячними зайчиками, а Чен усміхнувся в обличчя майбутньому хижою усмішкою плямистого чауша, повільно починаючи розстібати пряжки лат?..
– ПоБесідуємо, дівчинко моя? – і наручі глухо вдарили об землю. – Навіщо таким прекрасним Бесідникам, як ми, цей дурнуватий одяг із далекої давнини?!
І наплічники незабаром лягли поруч із наручами.
– ПоБесідуємо, дівчинкогурхане, восьмируке диво Шулми? Ми ж не шулмуси, ми не заподіємо одне одному шкоди, клянуся Дванадцятьма й Одним!.. – знятий пояс разом зі мною й Дзютте Чен поклав біля ніг, поруч із Змією Шен, не відриваючи чіпкого погляду від ХаміджіДжамухи, але та не зрушила з місця.
Панцир упав зерцалом догори, і сірі хмари змогли прочитати карбовані слова, що дійшли до нас із восьмивікової давнини:
Живий, я калічу живі тіла;
сталевий, ти трощиш метал –
А отже, супроти своєї рідні
кожен із нас повстав!..
Скинутий шолом покотився по землі, а Чен уже знімав халат, спідню сорочку, залишаючись по пояс оголеним, підкидаючи руки до неба, що відхитнулося, і Шулма зойкнула, побачивши лускату металеву шкіру правої руки; побачивши латну рукавицю, яку тепер можна було зняти лише разом із плоттю.
