Не в поясі, втім, справа, а в тому, що висів на ньому в буденних шкіряних піхвах прямий меч Дан Ґ’єн на прізвисько Єдиноріг; а обабіч пряжки стриміли руків’я двох кинджалів: тупого дзютте Друдла і вузького Сая, якого він підібрав у злощасному провулку. – Прощайте, – ні на кого не дивлячись, кинув Чен – і всі завважили, що тепер і ліву, здорову руку Чена обтягає латна рукавиця.
– Прощайте. Хтонебудь нехай передасть емірові Дауду, що Чен поїхав у Мейлань, а в Кабірі ще довго буде тихо, не беручи до уваги пліток. Косе, ти йди додому і збери мене в дорогу. – І навіщось додав іще раз: – Я їду в Мейлань. Сам. Сам під небом…
…Дворецький Чена, худий і суворий анТанья, вийшов на вулицю, накинув на плечі короткий фіолетовий зі сріблом плащ – кольорів дому Анкорів – і задумливо торкнувся ефеса свого незмінного естока.
– Аякже, сам… – неголосно пробурчав Кос. – А хто тоді на тобі, Вищий Чене, все це залізо застібатирозстібати буде?! Ти мене поки що не звільняв… а звільниш, тоді ти мені тим паче не наказ, куди і з ким їхати! Правильно?..
І, не чекаючи першого кроку анТаньї, згідно брязнув есток із крученою ґардою із чотирьох смуг, на чорній сталі якої було вибите клеймо – єдиноріг, що став дибки.
Правильно, мовляв…
А в кузні щось гаряче доводила Фальґримові Білявому шляхетна пані АкНінчі, підкріплюючи свої докази такими аж ніяк не шляхетними висловлюваннями чабанів Малого Хакаса, що зашарілий Фальґрим лише головою крутив і міцніше спирався на свій дворучний еспадон Ґвеніль. І смаглявий Діомед із Кімени захоплено крутив кривим мечеммахайрою, – мало не зачіпаючи Коблана, що саме надійшов, – і приказував збуджено:
– Усе правильно, Чине, все правильно… та мало що він нам сказав! Емірові й без нас усі подробиці повідомлять, знайдуться доброзичливці… послухай, Чорний Лебедю, ти ж молодець, ти навіть сама не знаєш, який ти молодець!.. лише Мітлу поклади, бо ти мені зараз око виколеш…
…Над Кабіром сходило сонце.
Над далеким Мейланем сходило сонце.
І там, на краю світу, за дуже поганими пісками Кулхана, за Восьмим пеклом Хракуташа, де Вухатий демон У перековує непридатних Придатків, глухо гарчачи й граючи вогненним молотом, – над неймовірною Шулмою теж сходило сонце.
Його промені весело грали на воді, на барханах, на Звитяжцях, які були колись просто зброєю, і на зброї, яка ще не стала Звитяжцями – бо всі рівні перед сходом.
Бо – ранок.
Книга II
Мейлань
Частина IV
Людина і її меч
Подібне сяйво мого клинка до сяйва моєї душі:
тіха сміливця, він у бою незмінно знаходить ціль
Яскравий, немов у буяння вогню влилися різкі струмки,
І як талісманів предвічна різьба, прожилки в нього тонкі.
Якщо ж розпізнати колір його запрагнеш усетаки –
Порсне у вічі, немов на сміх, лише перелив дзвінкий.
Який він ґраційний – довгий, тонкий, він – гордість моїх очей.
Веселкою світиться він, блищить і міниться, мов тече.
Живий, я калічу живі тіла; сталевий, ти трощиш метал –
