Розмірно погойдуючись у сідлі, я думав про те, що якби взявся розповідати комусь про перший день нашого шляху в Мейлань, то не зміг би повідомити нічого цікавого. Так, виїхали з Кабіра… так, привал… далі ось їдемо… Усе. Як же це, одначе, чудово – коли з тобою нічого не трапляється! А дні, багаті на події (і ночі теж!) нехай ідуть під хвіст Вухатого Демона У!..
Надвечір ми дісталися до каравансараю, одного з багатьох на Фаррському тракті. Ось дні за чотири, коли ми звернемо на північний схід від Хаффи, – тоді з нічлігом, кажуть, буде сутужніше – та й то не набагато.
Я подумки подякував усталеній впорядкованості емірату, і ми з Косом мовчки погодилися з тим, що заночуємо тут, і це було розумно.
Уранці я прокинувся раніше від Коса, чого ніколи не траплялося, доки він був моїм дворецьким. Тепер же анТанья справедливо вирішив, що як вільна людина він може відсипатися, скільки захоче, і хропти на всю виділену нам келію. Була спокуса потихеньку вшитися від нього, доки він спить, але я дуже сумнівався в успішності цього.
Однаково наздожене, рано чи пізно. Я ж бо знав свого колишнього дворецького.
Чесно кажучи, я й сам трохи охолов і не дуже й прагнув відскіпатися від анТаньї. Та й лати з його допомогою знімати і вдягати значно легше…
Проте цього разу я вирішив обійтися без лат і одягся швидко й безшумно – права рука діяла цілком нормально, і я вже починав сприймати її як звичну частину свого тіла, що навіть трохи лякало. Відтак причепив до пояса піхви з Єдинорогом і пішов у харчевню на першому поверсі каравансараю з наміром поснідати.
Сая Другого я встромив у дерев’яну панель стіни і там і залишив.
…У харчевні за довгими, міцно збитими столами вже сиділи кілька подорожан. Схоже, всі вони зранку встигли не лише поснідати, але й добряче прикластися до напою, значно міцнішого, ніж джерельна вода. Тому розмовляли вони доволі голосно, перебиваючи один одного, і кожен слухав в основному сам себе.
Я не дуже люблю підслуховувати чужі розмови, але цього разу я зупинився на верхній сходинці, невидимий знизу, і прислухався, зацікавившись темою розмови.
Темою розмови був я.
– …та брешеш ти все! – гуркотів унизу чийсь бас, злегка надтріснутий, як зіпсований глечик.
– А ось і не брешу! – обурювався його співрозмовник, мало не переходячи на крик. – Те, що Ченові Анкору на турнірі руку відрубали, всі знають?! Відрубали чи не відрубали?!
– Так, відрубали, – підтвердили одразу два або три голоси. – По лікоть. Або по плече. Або ще далі.
Я криво усміхнувся й поклав руку альМутанаббі на руків’я Єдинорога, щоб він теж послухав. І здригнувся. Зверху мені не було видно збройового кутка, де стояла зброя базік, зате тепер я почув іще одну розмову.
Звитяжці в кутку говорили про те ж.
Я знову усміхнувся, настроївся на людські голоси – але руки з меча не зняв.
Про всяк випадок.
– А те, що у Вищого Чена тепер знову дві руки – це знаєте?! – продовжив верескливий.
– Та, казали люди… – непевно відповів бас, відверто збентежений натиском. – Мало що кажуть у Кабірі… ось іще казали, що ночами по майдану Облетілих Квітів ракшаслюдожер ходить і нікого не жере, лише зітхає…
– А звідки тоді відомо, що людожер? – зацікавився хтось.
– Та у нього з рота нога людська стирчить! Він її виплюнути не може і проковтнути всю теж не може. Тому й зітхає, а вона пальцями ворушить…
– Хто?
