– Так нога ж! Боса вона…
– Сам ти ракшас! – верескливий мало не захлинувся з люті. – Я тобі про Чена, а ти мені про ногу! Кажу вам, сам бачив: обидві руки на місці, і одна – залізна! І пальцями ворушить!..
– Нога?
– Рука!
– І я бачив… – ще один голос підтримав було верескливого, але той негайно перервав мовця – певно, побоюючись чергової зміни теми розмови.
– Але це ще не все! Хто Ченові руку залізну кував? Коблан Залізнолапий, ось хто!
– Так, Коблан, – проскрипів старечий фальцет. – І що з того?
– А те, що й Чен Анкор тепер Залізнолапим став! Насправді! І рука ця не просто так бовтається, як язик у декого – Чен нею, як живою, вправляється!
– Бреши більше!
– Творцем клянуся – сам бачив! Але не це головне… Іду я позавчора перед самим від’їздом повз квартал Суінґра, дивлюся – іде Чен, і весь залізний! Весь! Повністю!..
«Бреше, – подумав я. – Не міг він мене бачити. Не був я біля кварталу Суінґра… А, яка різниця – він бачив чи хтось інший!.. людям роти не стулиш. Хіба ногу йому туди сунути, як тому ракшасові…»
– Та невже?!
– Так! Залізний! Певно, Коблан, коли руку йому нову приклепував, трохи промахнувся молотом – ото й довелося плече залізне майструвати, а доки плече робив – ще чого пом’яв…
– Казки все це! Базікаєте казнащо!..
– А ось Саїд руку залізну теж бачив! Ти ж бачив, Саїде?
– Та бачив…
– Ось! А там, де рука – там і решту…
– Решту – це цікаво, – прогудів бас із відвертою заздрістю. – Якщо воно залізне, оте решту, а ще краще сталеве, цікаво… жінки, мабуть, з глузду їдуть…
Ми з Єдинорогом уже ледь стримувалися, щоб не розреготатись. Цікаві чутки, виявляється, гуляють по Кабіру й за його стінами!
– А голова в Чена яка – теж залізна? – поцікавився невидимий старий.
– Зверху тільки. А обличчя звичайне. З м’яса.
– Що ж це виходить – Коблан тепер залізних людей плодити буде?
– Хто його знає… може, й буде. Коли що, приміром, відітнуть…
«Гаразд, досить підслухувати. Їсти хочеться! – розсердився я незрозуміло на кого. – Вперед!..»
