І я рішуче зійшов униз і сів за стіл неподалік від веселої компанії. Єдинорога я в збройовий куток не поставив – за таємною угодою.
Товстий червонощокий господар з’явився майже одразу. Я замовив сніданок, і за хвилину на столі вже парував ашкебаб, загорнений у мариноване листя дикого винограду, біліла в піалі часникова підлива, лежала стопка жовтих коржів – і я жадібно накинувся на їжу, зрідка поглядаючи на голосних сперечальників.
Перегодом верескливий пліткар – довготелесий і смаглявий здоровань із несподівано дрібними рисами невиразного обличчя – звернув на мене увагу.
Його глибоко посаджені очі зупинилися на мені раз, удруге – і раптом він уп’явся на мою праву руку, не донісши до рота піалу з вином. Я буквально чув, як гарячково тріскочуть його заржавілі мізки, порівнюючи побачене з відомим.
Нарешті довготелесий розплився в широченній усмішці, певно, дійшовши якогось висновку.
– Погляньте! – заверещав він, вказуючи на мене брудним пальцем. – Ось що значить мода! Тепер усі хочуть бути схожими на Чена Анкора! Он і в нього залізна рукавиця на руці, бачите?!
Тепер уже всі дивилися на мене. Я чемно усміхнувся, припинивши на мить жувати.
– Тебе як звуть, хлопче? – нахабно запитав базіка. – Ти кабірець, так? Ти Чена бодай раз бачив?
– Бачив, – відкушуючи великий шматок кебаба, кивнув я, – щодня, вважай, бачив.
– Це де ж ти його бачив?
– У дзеркалі, – відповів я. – Коли голився зранку.
І взяв верхній корж правою рукою…
…А потім ми знову їхали по Фаррському тракту, і з осінніх тутовиків осипалися на узбіччя липкі стилі ягоди, а ми й далі мовчали – але мовчали вже значно веселіше, ніж учора, і сонце припікало щосили, причому я піймав себе на тому, що мимоволі усміхаюся цьому сонцю, а Єдиноріг біля сідла весело бряжчить у відповідь на кожну мою усмішку.
Утім, усміхався я не лише сонцю. Мені разураз пригадувалася ранкова німа сцена в каравансараї, зляканоповажні обличчя підпилих сперечальників за сусіднім столом; здивування в їхніх очах, яке поступово переплавлялося в захват…
«Ось і народилася ще одна чутка, – думав я. – І підуть далі гуляти легенди про Залізнорукого Чена, і буду я в цих легендах обростати залізом із голови до ніг… Але ж хтось і справді бачив мене в Кабірі у латах – чи по дорозі додому від Коблана, чи при виїзді з міста; і на шляху вчора нам люди зустрічалися, і сьогодні зустрінуться, і завтра… То ж чутки, схоже, переслідуватимуть мене по п’ятах і, швидше за все, обженуть; і нічого зі спроби тихо з’ясувати, що й до чого, у мене не вийде…»
То й не треба! Нерозумно було б розраховувати на те, щоб залишитися непоміченим, розгулюючи по емірату в цьому залізі! Дурень ти, Чене… дурень і є. Мав рацію Друдлнебіжчик.
Від згадки про блазня щось боляче штрикнуло всередині, і рука сама торкнулася Єдинорога. Дурень я чи не зовсім дурень – та однаково докопаюся до суті… і нехай чутки квапляться, нехай біжать швидше від мого коня – я одночасно буду й принадою, і мисливцем. Мабуть, так навіть краще…
І тут я виявив, що мій меч уже давно розмовляє із Дзютте Уламком, і мимоволі прислухався до їхньої розмови.
Єдиноріг не заперечував. А в мене вже почало ставати звичкою підслуховування й підглядання.
– Дурень ти, Єдинороже! – пролунав у мене в голові голос Уламка, і я мимоволі здригнувся, натягаючи повід – настільки цей голос і манера говорити нагадували покійного Друдла.
Чи це Друдл нагадував Дзютте?
– Дурень безмозкий, – продовжував між тим Уламок. – Зовсім як твій Придаток… Гарний він у тебе – начепив на себе гору всякого мотлоху, і радий! Чого це я з вами ув’язався?! Він же тепер, як статуя – дарма що залізний! А яка з цього користь?!
– Поживемо – побачимо, – філософськи завважив Єдиноріг, і я з ним повністю погодився.
– Ага, побачимо, – ущипливо кинув Дзютте. – Ось на найближчому привалі й побачимо!
