І не кажучи ні слова, видав йому платню.
З якою він і пішов на базар закуповувати провізію в дорогу.
А вранці наступного дня ми – я і сяючий, як новенький дирхем, анТанья – виїхали зі східних воріт Кабіра й звернули на Фаррський тракт, який раніше йменувався дорогою Барра.
«Мейлань! – дзенькали об кругляк підкови мого коня. – Мейлань, мейлань, мей…»
Їхали ми не надто швидко – шлях попереду був неблизький і не на один день – але й ніде особливо не затримуючись. По дорозі ми мовчали – мені досі було соромно за свій учорашній спалах, а Кос завжди був не надто балакучий.
Я потроху звикав до ваги лат, які спочатку трохи сковували рухи, разпораз повертаючись думками до нічної Бесіди… ні, до нічної сутички, у якій загинув Друдл.
І не лише він.
Так, інших убив я. Я і Єдиноріг. ВінЯ. Або ЯВін. Ми. І як не грай словами, це було страшно. Страшніше, ніж відрубана рука й червона кров на зеленій траві. Адже то була моя рука, моя кров…
А це – чужа.
Але пролита мною.
Страшна була навіть не сама смерть. Страшна була та легкість, із якою я перетворив живе на неживе. Ой, як просто це виявилося!.. страшенно просто. І тепер я боявся сам себе.
Як і Єдиноріг.
Виявляється, звикнутися з думкою про можливість убивства зовсім неважко. Ти просто знімаєш із себе ваготу постійного контролю – немов лати зняв, потім ти всього лише продовжуєш початий рух, не зупиняючись… і ось уже клинок з убивчою точністю намацує живе серце, тріпотливе серце – і входить у нього.
Ото й усе.
І ти відчуваєш це, бо ти – це меч, а меч – це ти. Бо таким самим надтріснутим стогоном віддається десь глибоко всередині передсмертний брязкіт клинка, що зламався. Бо він теж живий – тепер я знаю це.
Але я знаю й інше. Я знаю, що означає слово «Ворог». Є в нашому світі таке підступне слово, і пишеться воно з великої літери у всіх мовах. Ти б мене зрозумів, смішний і грізний блазню Друдле… Так, ти б мене зрозумів. Ворог – це… це Ворог. І якщо ти не вб’єш його – він уб’є тебе. Або твого друга. Або чужого друга. Або вб’є твій меч. Або меч уб’є його…
Але, вбиваючи ворога, ти водночас убиваєш чийогось друга.
Я мимоволі скосив очі на руків’я Сая Другого, що визирало зза мого пояса. Сай мовчав. Принаймні мені хотілося б, щоб він мовчав. Потім я поклав залізну долоню на руків’я Єдинорога. Він теж мовчав, думаючи про своє, і я не зважився його відволікати.
Схоже, Єдиноріг, як і я, не повністю отямився після вчорашнього… о Боже, які прості істини спізнаємо ми іноді, і як важко звикати до життя, у якому є місце для ось таких простих істин!..
…Пополудні ми влаштували короткий привал. Кос мовчки допоміг мені вибратися з лат, і я зумів трохи розім’ятися. З незвички тіло ломило, і завтра це напевно дасть про себе знати, але я вже розумів: звикну. Коли я дитиною вперше взяв у руки Єдинорога, він теж здався мені несусвітньо довгим і важким. А цей залізний одяг – не меч. Ним не користуватися треба, а всього лише вдягати. Предки ж одягали – і не скаржилися. Чи, може, скаржилися – та однаково носили. Часи такі були… як наші часи.
Гаразд, досить про це. Попереду ще стільки всього… Чого – всього? Хтозна… Поживемо – побачимо.
Якщо доживемо.
Ось із такими веселими думками ми нашвидкоруч перекусили холодним м’ясом із просяними коржами, запиваючи їжу кислим вином із бурдюка. Потім, за півгодини, я знову надів лати альМутанаббі й сів на коня, який здивовано глянув на мене.
Свиснув батіг, кінь ощирив жовті зуби в підозрілій усмішці – і ми поїхали далі.
