А отже, супроти своєї рідні кожен із нас повстав!..
АбутТаїб альМутанаббі
Розділ 10
…Сонце неквапно виповзало зі світанкового серпанку, забарвлюючи в ніжнорожеві тони далекі смужки хмар на сході, і неголосно шелестіло візерунчасте листя придорожніх тутовиків, уплітаючи у свій шум жебоніння метушливого струмка. Ранок, наче завіса в балагані майданних лицедіївмутрибів, розпочинався скрізь, від спекотної Харзи до відрогів СафедКух, і світ готувався народитися заново.
Починався день. Новий день.
І вже процокали по дерев’яному містку з хистким поруччям копита коня…
Ні. Двох коней.
Двох – бо мій надміру вірний дворецький Кос анТанья все ж ув’язався за мною. І я нічого не міг удіяти.
Спочатку я наказав – і Кос уперше не послухав наказу. Тоді я змінив тактику і спробував його вмовити. Так само успішно я міг би вмовляти стіну в кімнаті, у якій ми перебували. З тією лише різницею, що стіна б мовчала, а впертий анТанья на кожен мій аргумент неодмінно знаходив логічну відповідь, і ця відповідь аж ніяк мене не влаштовувала – то ж суперечка швидко зайшла в глухий кут.
Тоді я розлютився. Напевно, я не мав рації; напевно, це було нерозумно – ні, не напевно, а точно! – але це я розумію вже зараз, а тоді я просто розлютився й заявив Косу, що його звільнено.
Остаточно й безповоротно.
На що мій дворецький усміхнувся із просто обурливою ввічливістю й зажадав письмового підтвердження.
Ще було не пізно передумати, але я так розгнівався, що одразу взяв аркуш пергаменту й кістяний калам, підсунув бронзову чорнильницю й на одному подиху написав наказ про звільнення.
Про звільнення мого дворецького Коса анТаньї.
Я лише запізно здивувався, підписуючись правою, залізною рукою – здивувався не так своєму квапливому рішенню, як тому, з якою легкістю зумів утримати в новій руці калам.
Причому текст вийшов цілком розбірливий, хоча й трохи кострубатий, а підпис – схожий на старий.
Кос дуже уважно прочитав наказ, задоволено кивнув, помахав пергаментом у повітрі, щоб просохло чорнило, і послав гінця до міського кади, щоб той завірив справжність документа.
Доки гонець бігав тудисюди, Кос байдуже дивився у вікно, а я ледь стримувався, щоб не тріснути відставного дворецького чорнильницею по голові.
Нарешті посильний привіз пергамент, згорнений рурочкою й запечатаний особистою печаткою міського кади Кабіра. АнТанья заховав сувій у внутрішню кишеню халата і повернувся до мене.
– Отже, я звільнений? – навіщось запитав мій колишній дворецький.
Утім, Кос завжди відрізнявся особливою педантичністю.
– Так! – роздратовано підтвердив я. – Хіба ти читати розучився?! Звільнений! І тепер ти можеш іти…
– О ні, дорогий мій, це ти тепер можеш іти, – раптово перебив мене анТанья, закладаючи великі пальці рук за пояс, – і дуже докладно пояснив мені, Вищому Ченові з родини Анкорів Вейських, наслідному вану Мейланя й так далі, куди я тепер можу йти.
Ой, і далеко мені довелося б іти, якби я послухався Коса!
– …а я поїду з тобою, бо, поперше, ти без мене пропадеш, не діставшись навіть до Хаффи, не те що до Мейланя, а подруге, ти мені більше не указ. Куди хочу, туди і їду. А хочу я туди, куди й ти. І до речі, з тебе ще платня, – закінчив він.
Спершу я остовпів і вирішив, що настав кінець світу, а я цього не помітив. А тоді збагнув, що кінець світу тут ні до чого, а просто даремно я звільнив цього негідника.
