сусідству, до того ж і майно розкрадають...
— Дякую, містер Юел,— сказав квапливо містер Джілмер.
Свідок майже бігом спустився з підвищення і наштовхнувся на Аттікуса, який підвівся, маючи намір про щось запитати його. Суддя Тейлор дозволив присутнім посміятись.
— Одну хвилинку, сер,— сказав дружелюбно Аттікус.— Ви дозволите кілька запитань?
Містер Юел знову подався до крісла для свідків і, вмостившись, звів на Аттікуса гордовито-підозріливий погляд — так мейкомбські свідки дивляться на адвокатів своїх супротивників.
— Містер Юел,— почав Аттікус,— вам того вечора довелося чимало побігати. Давайте пригадаємо, ви сказали, що побігли до будинку, підбігли до вікна, вбігли в хату, підбігли до Мейєли, побігли по містера Тейта. Може, ви і по лікаря бігали?
— А нащо він був потрібен? Хіба я сам не бачив, що воно і до чого?
— І все-таки одного я не можу зрозуміти,— сказав Аттікус.— Невже вас не турбував стан вашої дочки?
— Ну аякже. Сам бачив, хто нашкодив.
— Ні, я маю на увазі фізичний стан. Ви не подумали про те, що ушкодження потребують невідкладного медичного втручання?
— Що?
— Ви не подумали про те, що вашій дочці потрібен був лікар, до того ж негайно?
Свідок сказав, що він про це не подумав, що ніколи в своєму житті лікарів не викликав і того вечора теж; нікуди діти п’ять доларів, чи що?
— Це все? — запитав він.
— Не зовсім,— недбало кинув Аттікус.— Містер Юел, ви чули показання шерифа, так?
— Як це?
— Ви були в залі суду, коли містер Гек Тейт виступав як свідок на тому місці, де сидите ви? Були, правда ж? Ви все чули, що він казав?
Містер Юел подумав, зважив і, певно, вирішив, що в запитанні ніякої каверзи немає.
— Так, чув,— відповів він.
— Ви погоджуєтеся з тим, як він описав заподіяні вашій дочці ушкодження?
— Як це?
Аттікус обернувся до містера Джілмера і всміхнувся. Містер Юел, певно, остаточно впевнився, що ввічливість по відношенню до захисника — річ зайва.
— Містер Тейт засвідчив, що праве око у Мейєли було підбите і що все...
— Аякже, погоджуюся,— сказав свідок.— 3 усім, що сказав Тейт, погоджуюся.
— Отже, погоджуєтеся? — добродушно запитав Аттікус.— Я просто хотів пересвідчитися.
Він підійшов до секретаря, щось сказав йому, і секретар кілька хвилин розважав присутніх, читаючи свідчення містера Тейта, читав так виразно, ніби називав цифри біржового бюлетеня: «...під яким оком... лівим... тоді це праве око... містер Фінч, праве, тепер я пригадую... права половина обличчя... в синцях (секретар перегорнув сторінку). Шериф, повторіть, будь ласка, що ви сказали... я сказав, що у неї було підбите праве око...»
— Дякую, Берт,— сказав Аттікус.— Містер Юел, ви ще раз прослухали свідчення шерифа. Можете що-небудь додати? Ви погоджуєтеся з тим, що сказав шериф?
— Згоден з Тейтом. У неї під оком був великий синяк, і вся вона була добряче побита.
Цей маленький чоловічок, здавалося, вже забув, що кілька хвилин тому він був посміховищем у цьому залі. Було очевидно, що Юел не вважав Аттікуса серйозним супротивником. Він знову почервонів, набундючився — таким ми бачили його раніше: точно рудий півень, здавалося, вій от-от лусне від самовдоволення, аж тут Аттікус знову спитав:
— Містер Юел, ви вмієте читати і писати?
— Протестую,— перебив його містер Джілмер,— не розумію, яке відношення до справи має письменність свідка, питання не по суті.
Суддя Тейлор хотів щось сказати, але не встиг.
— Містер Тейлор, дозвольте мені це запитання, а до нього ще одне, і ви все зрозумієте.
— Гаразд, дозволяю,— сказав суддя Тейлор,— але дивіться, Аттікус, щоб ми справді зрозуміли. Протест відхилено.
Містеру Джілмеру, як і всім нам, хотілося почути, яке відношення до справи мала освіта Юела.
— Я повторюю запитання,— сказав Аттікус.— Ви вмієте читати і писати?
— Ну ясно, вмію.
— Напишіть, будь ласка, своє прізвище і покажіть нам.
— Це можна. Що ж, по-вашому, я не розписуюсь, коли отримую допомогу?
Відповідь сподобалась його землякам, що сиділи внизу, в залі. Вони почали перешіптуватися, хихикати — бач, мовляв, який хоробрий цей Юел!
Я почала нервувати. Аттікус, звичайно, знає, що робить, і все-таки мені здається, він схибив. Ніколи, ніколи на перехресному допиті не став свідкові запитань, на які заздалегідь не знаєш відповіді,— цю істину я засвоїла ще в колисці,— а то можеш дістати відповідь не ту, яка тобі потрібна, і все піде нанівець.
Аттікус витяг із внутрішньої кишені піджака конверт, а з жилетки — авторучку. Рухи його були повільні, неквапливі. Він повернувся так, щоб його добре бачили присяжні. Зняв ковпачок авторучки і акуратно поклав перед собою на стіл. Потім легенько струснув ручку і разом з конвертом подав свідкові.
— Прошу, напишіть нам своє прізвище,— сказав він.— Зробіть, будь ласка, так, щоб усі присяжні бачили, як ви будете писати.
Містер Юел написав своє прізвище на зворотному боці конверта і, задоволений, підвів голову: суддя Тейлор здивовано стежив за ним, ніби замість свідка раптом розквітла пахуча гарденія; містер Джілмер від подиву трохи підвівся. Усі присяжні дивилися на Юела, а один навіть нахилився вперед, обхопивши руками поручні.
