— Що вас так цікавить? — запитав свідок.
— Виявляється, ви лівша, містер Юел,— зауважив суддя Тейлор.
Містер Юел сердито повернувся до нього і сказав, що не розуміє, яке це має значення. Він чоловік богобоязливий, а Аттікус Фінч просто знущається з нього. Фінчі і всякі інші адвокати-пройдисвіти завжди знущалися з нього. Він уже розповідав, як усе сталося, і те саме повторятиме знову і знову. Так він і зробив. На всі запитання Аттікуса відповідав одне: він зазирнув у вікно, потім побіг за чорномазим, потім побіг по шерифа. Зрештою Аттікус одпустив його.
Містер Джілмер поставив свідкові ще одне запитання:
— Я бачу, ви пишете лівою рукою, містер Юел, ви що — однаково володієте і правою, і лівою?
— Зовсім ні. Лівою я орудую краще, ніж правою. Лівою краще, піж правою,— повторив він, кинувши лютий погляд на захист.
Джем тихо радів і легенько стукав пальцями об поручні, а одного разу навіть прошепотів:
— Тепер вони в наших руках.
Я не поділяла такого оптимізму. Аттікус намагався довести, як мені здавалося, що Юел сам міг побити Мейєлу. Принаймні так зрозуміла я. Коли у неї було підбите праве око і побита переважно права половина обличчя, закономірно, що її бив лівша. Так міркував Джем, так міркував би Шерлок Холмс. Але могло бути, що Том Робінсон теж лівша. Як і містер Гек Тейт, я уявила собі, що переді мною хтось стоїть, проаналізувала сутичку і дійшла висновку, що Том Робінсон міг тримати Мейєлу правою рукою, а молотити лівою. Я подивилася на нього. Він сидів спиною до нас, широкі плечі, товста шия. Він легко міг упоратися з нею. Чи не надто рано почав Джем рахувати своїх курчат?
РОЗДІЛ XVIII
Але тут хтось знову голосно вигукнув:
— Мейела Вайолет Юел!
До місця для свідків попрямувала молода дівчина. Коли вона, піднявши руку, присягалася говорити правду, тільки правду, нічого, крім правди, і хай допоможе їй бог, то здавалося, що це тендітна і слабенька дівчина, а коли сіла в крісло для свідків, обличчям до нас, ми побачили її такою, яка вона була насправді: кремезна, певно, звична до важкої роботи. У нашому округу неважко вгадати, хто миється часто, а хто — раз на рік. У містера Юела був такий вигляд, ніби його ошпарили або вимочували цілу ніч і він втратив рятівний шар бруду, а шкіра стала надміру чутливою до нового середовища. Мейєла, судячи з усього, намагалася бути охайною, і я пригадала червоні герані на подвір’ї Юелів.
Містер Джілмер попросив Мейєлу розповісти присяжним своїми словами, що сталося ввечері двадцять першого листопада минулого року, своїми словами, будь ласка.
Мейєла мовчала.
— Де ви були того дня, коли сутеніло? — почав містер Джілмер терпляче.
— На ганку.
— На якому?
— У нас тільки один ганок, парадний.
— Що ви робили на ганку?
— Нічого.
Втрутився суддя Тейлор:
— Розкажіть нам, що сталося. Ви ж можете розповісти, як усе було.
Мейєла втупила в нього очі і розплакалася. Затуливши рот руками, вона голосно схлипувала. Суддя Тейлор дав їй поплакати, потім сказав:
— Досить. Кажи правду і нікого не бійся. Я знаю, що все тут для тебе незвичне, але боятися нічого і соромитися теж. Чого ти так злякалася?
Мейєла промимрила собі щось у долоні.
— Що таке? — запитав суддя.
— Його,— сказала вона і, схлипуючи, показала на Аттікуса.
— Містера Фінча?
Вона енергійно кивнула головою.
— Не хочу, щоб він і мене допікав так, як мого батька. Причепиться тобі — лівша, лівша...
Суддя Тейлор почухав сиву голову. Мабуть, йому вперше доводилося вирішувати таке важке питання.
— Скільки вам років? — запитав він.
— Дев’ятнадцять з половиною,— сказала Мейєла.
Суддя Тейлор покашляв і марно спробував говорити заспокійливо.
— Містер Фінч і не думав тебе лякати,— мовив до дівчини,— а коли б він навіть захотів це зробити, то я ж для того тут і сиджу, щоб цього не дозволяти. Ти вже доросла дівчина, сядь рівно і розкажи су... розкажи нам, що з тобою трапилося. Як умієш, так і розповідай.
— Може, вона дурнувата якась? — запитала я пошепки Джема.
Джем скоса подивився вниз, на свідка.
— Поки що важко сказати,— відповів він,— Дурнувата чи не дурнувата, а суддю розжалобити зуміла. А може, вона просто... словом, не знаю.
