— Не знаю... давно.
— В школу ви ходили коли-небудь?
— Я читаю і пишу не гірше за батька.
— Ви довго ходили до школи?
— Дві зими... чи, може, три... не пам’ятаю.
Поступово я починала розуміти, до чого веде Аттікус.
За допомогою запитань, які містер Джілмер не міг опротестувати — він не міг сказати, що вони несуттєві чи не стосуються справи,— Аттікус впевнено розкривав перед присяжними умови, в яких жили Юели. Ось про що дізналися присяжні: отримуваної допомоги не вистачає, щоб прогодувати сім’ю, до того ж не виключено, що господар просто пропиває гроші — трапляється, по кілька днів десь бродить і повертається додому напідпитку; в цих місцях рідко буває холодно настільки, щоб треба було взуватись, а коли й буває, то можна придумати чудове взуття із старої автомобільної шини; воду Юели носять відрами з рівчака, що тече біля звалища, і того місця намагаються не засмічувати; що ж стосується особистої гігієни, то тут кожен дбає про себе: хочеш помитися — неси відро води; менші діти завжди застуджені, до того ж у всіх короста; приходила сюди кілька разів леді, все питала Мейєлу, чому не ходить до школи, і записувала відповідь; але ж двоє в сім’ї уміють читати й писати, інші хай сидять удома, вони в господарстві потрібні.
— Міс Мейела,— сказав Аттікус так, ніби робив над собою зусилля,— у такої молодої дівчини, як ви, певно, є друзі, подруги. З ким ви товаришуєте?
Мейєла від несподіванки нахмурилася.
— Товаришую?
— Так. Хіба немає у вас знайомих, ваших ровесників, може, трохи молодших чи старших? Дівчат або хлопців? Звичайних друзів?
Відверта ворожість, котра на деякий час змінилася настороженістю, спалахнула знову.
— Ви знову насміхаєтеся з мене, містер Фінч?
Ці слова цілком влаштовували Аттікуса. Вони давали відповідь на його запитання.
— Ви любите свого батька, міс Мейєла? — запитав він знову.
— Любити батька — як це?
— Я маю на увазі, чи добре вам з ним, чи в злагоді ви живете?
— Так собі, він лагідний, от тільки коли...
— Коли що?
Мейєла подивилася на батька. Той весь час сидів так, що спинка стільця впиралася в бар’єр, але, почувши останнє запитання, випростався і насторожено ждав, що відповість Мейєла.
— Нічого,— сказала Мейєла.— Я ж кажу, що він лагідний.
Містер Юел знову з полегкістю відкинувся на спинку стільця.
— От тільки коли напивається? — сказав Аттікус так лагідно, що Мейєла кивнула головою.
— Він ніколи не переслідував вас?
— Як це?
— Ну, коли він бував... сердитий, він вас ніколи не бив?
Мейєла подивилася навкруги, потім униз, на секретаря, потім звела очі на суддю.
— Відповідайте на запитання, міс Мейєла,— мовив суддя Тейлор.
— Мій батько за все моє життя не зачепив мене й пальцем,— проголосила вона рішуче.— Пальцем не зачепив.
У Аттікуса окуляри сповзли на кінчик носа, і він їх поправив.
— Ну, міс Мейєла, у нас з вами вийшла непогана бесіда, а тепер, я гадаю, час перейти і до справи. Ви сказали, що попросили Тома Робінсона зайти у двір і порубати... що порубати?
— Шафанер, ну, комод, у нього з одного боку багато всяких шухлядок.
— Ви добре знали Тома Робінсона?
— Що це?
— Це ось що: ви знали, хто він такий, де живе?
Мейєла кивнула головою.
— Я знала, хто він, щодня проходив повз наш двір.
— Того вечора ви вперше запросили його зайти у ваш двір?
Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Аттікус знову повільно рушив своїм маршрутом до вікна і так робив щоразу: спитає, визирне у вікно, жде відповіді. Вія не бачив, як зреагувала Мейєла, але мені здалося, що він здогадався. Обернувся і звів брови.
— Того вечора ви...— почав він знову.
— Вперше.
— Раніше ви ніколи не запрошували його зайти у ваш двір?
Це питання вже не застало її зненацька.
— Ні, не запрошувала, ні, ні.
— Якщо ви скажете один раз «ні», то й цього досить,— зауважив Аттікус спокійно.— І раніше ніколи не зверталися до нього, щоб він вам допоміг у роботі?
— Може, й зверталася,— погодилася вона.— Тут їх чимало вештається.
