— Ви сказали, що обернулись і побачили його перед собою. Тоді він почав вас душити?
— Так.
— А потім кинув душити і вдарив по обличчю?
— Я ж уже казала, що вдарив.
— І підбив вам праве око кулаком правої руки?
— Я пригнулась і... і кулак ковзнув, от як воно було. Я пригнулась, і кулак ковзнув.
Мейєла нарешті збагнула, до чого йдеться.
— От бачите, ви раптом пригадали всі подробиці. А ще недавно у вас все було як у тумані, правда ж?
— Я сказала: він мене ударив.
— Гаразд. Він вас душив, ударив, а потім учинив насильство — так?
— Ну ясно.
— Ви дівчина дужа, що ж ви робили весь цей час,— покірно стояли?
— Я ж вам уже казала: я кричала, відбивалася руками й ногами...
Аттікус підійшов до підвищення, зняв окуляри, уп’явся в свідка своїм здоровим правим оком і почав сипати запитання. Суддя Тейлор перебив його:
— По одному запитанню, Аттікус. Дайте свідкові відповісти.
— Гаразд. Чому ви не втекли?
— Я намагалась, але...
— Що ж вам заважало?
— Я... він повалив мене на підлогу. Ось як було: він повалив мене і сам накинувся.
— І ви весь час кричали?
— Ну ясно, кричала.
— А чому ж діти не чули, як ви кричали? Де були ваші брати і сестри? На звалищі?
Ніякої відповіді.
— Де вони були? Чому не прибігли на ваш крик? Адже звалище ближче, ніж ліс, так же?
Ніякої відповіді.
— Чи ви почали кричати тоді, коли побачили у вікно свого батька? А доти й не думали кричати?
Ніякої відповіді.
— Може, ви кричали тому, що вас бив батько, а не Том?
Ніякої відповіді.
— Хто вас бив? Том Робінсон чи ваш батько?
Ніякої відповіді.
— Що побачив ваш батько у вікно — насильство або намагання не вчинити цього злочину? Чому ви не хочете сказати правди, дівчино? Хіба не Боб Юел вас побив?
Аттікус одвернувся від Мейєли, обличчя його було таке, ніби в нього розболівся живіт. Обличчя Мейєли виражало страх і гнів.
Аттікус сів на своє місце і почав протирати хусточкою окуляри. Він трохи стомився.
Раптом Мейєла подала голос.
— Я хочу дещо сказати,— озвалася вона.
Аттікус підвів голову.
— Ви хочете нам розповісти, як усе було?
Але дівчина не вловила співчуття в його словах.
— Я хочу дещо сказати, а після цього не скажу й слова. Цей чорномазий згвалтував мене, і коли ви, благородні джентльмени, попустите, щоб це йому так минулося, то й самі ви тоді підлі, смердючі боягузи, так, так, уся ваша братія — смердючі боягузи! І все ваше благородство, пишні слівця — ваші «меми» і «міси Мейєли» нічого не варті, містер Фінч...
Тепер вона по-справжньому розплакалась. Її плечі здригалися від ридання і гніву. Як сказала, так і зробила: більше на жодне запитання не відповіла, навіть містерові Джілмеру, коли той намагався знову щось од неї почути. Я гадаю, що якби вона не була така бідна і темна, суддя Тейлор арештував би її за образу суду і всіх присутніх. Як не кажи, хоч я й не зовсім збагнула, як це вийшло, але від Аттікуса їй перепало добряче, правда, сам він, я це помітила, був незадоволений; Аттікус сидів за своїм столом, схиливши голову; Мейєла пішла на своє місце і, проходячи повз Аттікуса, кинула на нього сповнений ненависті погляд; такого лютого, колючого погляду я ще не бачила.
Коли містер Джілмер сказав судді, що в нього запитань нема, суддя Тейлор підсумував:
— Нам усім треба відпочити. Оголошую перерву на десять хвилин.
Аттікус і містер Джілмер зустрілися перед кріслом судді, перемовились і вийшли з залу засідань через двері, що за підвищенням для свідків. Це було сигналом для всіх: можна трохи розім’ятися. Тільки тепер я помітила, що сиджу на самісінькому краю лави і все моє тіло затерпло. Джем підвівся, позіхнув, за ним Діл, преподобний Сайкс витер обличчя капелюхом. Неймовірна спека, зауважив він.
Містер Брекстон Андервуд, що весь час спокійно сидів у кріслі, призначеному спеціально для представника преси, і як губка вбирав показання свідків, обвів неприязним поглядом галерею для кольорових, побачив мене, незадоволено пирхнув і відвернувся.
