- Іван.
Не б’є тебе?
- Не б’є.
- Ну та й файно. Я вимикаю світло, добре?
- Добре. На добраніч.
- Доброї ночі. На двір не ходи. Маєш біля дверей відро. Пісяй туди.
Баба живе посередині села. Від каплиці ще треба пройти два кілометри.
Тета Софія, яка написала мені листа, живе ще далі, за три хати.
Я йшла дуже швидко. Як маєш якихось старих родичів, то, коли нарешті наважуєшся їх провідати, йдеш дуже швидко.
Ще один поворот дороги, церковна вуличка вправо, і вже бабина хата.
З цього місця - від церковної вулички - бабину хату вже видно. Можливо, баба стоїть у вікні. Чого я так довго до неї не приїжджала?
Я здалеку це побачила: бабина хата зникла. Хата Митра Михальчука, хата Данила, а далі, де мала бути бабина - порожнє місце. Голо.
Я чимдуж кинулася туди, побігла. Данило стояв на дорозі і, помітивши мене, тільки скрушно покивав головою.
- Що ви киваєте головою?! - крикнула я Данилові. - Скільки разів бабу довбали за стежку! І за горіхи, які падали на наш город! І за паркан, на який я вилізала, щоб підглядати за вами!
Я відчинила хвіртку. Стайня, стодола, шіпка і курник там, де завжди. А хата зникла, ніби її і зовсім ніколи тут не було.
- Бабо! Бабко!
Я сіла на те місце, де мала би бути бабина комірка, а в комірці - її ліжко, і сиділа до вечора. Бо я знала, що сталося, тільки не могла повірити, що таке буває. Хоча, чесно кажучи, в таке повірити куди легше і простіше, ніж у те, що ми думаємо, що є смерть.
- Ади, бабі стало гірше, - розповідала тета Софія, - вона впала вранці з ліжка, коли вставала. їй паралізувало лівий бік. Я написала тобі письмо, щоб ти швидше приїхала. Баба тільки це й казала, щоб ти приїхала. Баба казала: але не знати, може, має якусь пильну роботу, що так довго не приїздить. Чекала тебе майже місяць. Певно, письмо довго йшло.
- Я вчора його прочитала! А далі що?
- Далі вона звечора відправила мене до себе. Сказала, що не треба з нею сидіти, вона хоче побути сама. Я пішла. А зранку це сталося. Я якраз несла їй ріденьку зупу, бо баба тільки зупки могла їсти. Підходжу і бачу, що звіявся страшний вітер. Небо почорніло, але так, що тільки над бабиною хатою. Я такого ніколи не виділа. Вітер був такий, що закручувався колами. Бабину хату підняло і понесло догори. Це не тільки я бачила. Бачили всі сусіди. Злякалися всі страшно. Старі жінки репетували, що настав кінець світу. А бабину хату разом з бабою понесло ген-ген догори, в небо, а потім нараз все стихло. Що то таке було?
- Може, смерч?
- Та казали, що то міг бути смерч, але аби тільки одну хату взяло, а інші навіть не зачепило?
- То був тільки бабин смерч.
Я переночувала в тети Софії, а зранку пішла назад. Тут мене нічого не тримало. Не було ні хати, ні могилки на цвинтарі. Невідомо, де зараз перебуває баба і її тіло.
Бабі пощастило дістатися з землі просто на небо. Там вона собі далі живе у своїй хаті, в комірці з вікном, з якого тепер, можливо, видно набагато більше, ніж одну дорогу.
Йшла бабиним селом геть і думала, що ніколи більше сюди не приїду. Хоча тут колись мені було добре. Тут я була по-справжньому, по-дитячому щаслива.
Баба дозволяла робити мені все що завгодно. Боялась за мене, прала мені одяг, готувала зранку смажені яйця з сиром, сметаною і часником.
Баба казала мені:
- Лишайся тут. Ади, скоро виноград дійде. Є молоко і сметанка. Є се-то.
У баби був такий пес, що їв свинячий чир. Їв качани від вареної кукурудзи, целофан, в яким загортали ковбасу, карамельки, хліб з смальцем, хліб з цукром, хліб без нічого. Пес вмів стояти на задніх лапах, як людина.
Тоді для всього навколишнього я була справжнім катом.
Оси стали першими моїми жертвами.
Це не справжні оси, а мурахоподібні, і тому якось особливо шкодувати їх не доводилось.
Мурахоподібні оси жили в землі перед бабиною хатою. Виривали передніми лапками у ґрунті маленькі нірки, довгий час кружляли над нірками, а тоді пірнали в них, і звідти стирчала тільки голова.
