Напевно, я трохи захворіла, вперше, відколи приїхала в гори. Піднялась температура, паморочилось в голові, руки і ноги зводили судоми.
Кілька днів я залишалась в хаті не встаючи з ліжка. Снились кошмари, тому я намагалась не заплющувати очі. Тоді кошмари перебрались зі сну в реальність.
Здавалось, що мене нічним містом везе карета швидкої допомоги. Мигалка, виведена на капот, голосно вівкає. Наді мною схилились незнайомі люди, і я бачу, як криво вони посміхаються. Ця швидка допомога везе мене не до лікарні. Я піднімаюсь з лежака і хочу вискочити з карети на ходу, але люди в білих халатах не пускають.
- Відпустіть мене, - прошусь я, - куди ви мене везете?
- Лежи спокійно, ми хочемо тобі допомогти, - відповідають білі халати, і я знову помічаю на їхніх лицях криву злу посмішку.
Вони прив’язують мене до лежака ременями. Я не можу поворухнутись.
І тоді білі халати розпорюють тонким гострим скальпелем на мені одяг, розпорюють живіт і виймають звідти пластмасову ляльку.
Коли температура спадала, я варила собі каву, і ми пили її удвох з Варкою.
- Я бачу, ти трохи слаба, - казала Варка.
- Тобі так здається. Я просто мало сплю.
Варка гладить мене по голові, як малу дитину.
- Варко, ти так і не встигла сказати, за що вуйна Миця вбила Франя.
- Він її не любив, а казав, що любить.
- Хіба за таке вбивають?
- Вбивають тільки за таке. Коли виглядає, ніби любить, а насправді не любить.
- А звідки вуйна Миця знала, що Франьо її не любить, якщо він сам казав, що любить, і так виглядало. Може і любив, звідки вуйна Миця знала?
- Таке знаєш.
- Варко, скажи мені правду, ти відьма?
- Хто тобі таке казав?
- Я так думаю. Я думаю, що Франьо нічого такого не робив, хоч люди думали, що робив. А насправді ти відьма. Ти хлопцям на полонині крутила голову, правда?
- Яким хлопцям?
- Малим хлопцям, яким я ходила читати книжки. Ти роздягалась перед ними і перекидалась на різних звірів, правда?
- Ти хвора. Тобі краще поспати. Ти спи, а я посиджу з тобою. Щоб страшно не було.
- Хіба мені може бути ще страшніше, ніж коли ти зі мною? Як ти зробила так, щоб Гайдук тебе не бачив?
- Ти хочеш навчитися? Не поспішай, навчишся.
- Я не хочу вчитися. Я хочу довести тобі, що ти справжня відьма. І, може навіть, трохи зла відьма.
- Зла? Ти думаєш, що я зла відьма?
- Я не знаю, що думати, але я тебе боюсь!
- Не бійся. Я тобі нічого не зроблю. Я тебе люблю.
- Любиш? Варко, скажи мені правду, ти ж не сліпа ніяка, правда? Ти всіх дурила. Нащо ти всіх дурила? Скажи мені, якщо любиш.
- А ти ні в чому не хочеш зізнатися?
- Я? В чому мені зізнаватися?
- Чого ти тут заперлась?
- Просто.
- Хіба? Я все про тебе знаю.
- Звідки?
- Ти ж сама сказала, що я відьма.
- Йди геть! - кричала я. - Це не ти відьма. Це я відьма!
Я не вмію зливати на віск.
Витягла з торбини кульку воску, яку мені дав дід з електрички, кинула його в алюмінієву мисочку, а мисочку поставила на малий вогонь.
Віск поволі почав топитись. Я врізала з голови трохи волосся, запалила його і кинула у віск. Потім мішала віск ложкою, примовляючи: вийди з мене те, чого я боюсь, вийди з мене те, чого я боюсь.
Коли віск розтопився зовсім, я вилила його в іншу, плоскішу тарелю і стала дивитись.
Віск поволі загусав, дуже поволі. Мені здається, я просиділа над ним кілька годин.
Спочатку нічого не було видно. Потім на поверхні з’явились обриси голови, волосся, рот, ніс, очі. Я бачила десь цю людину. Точно бачила.
Але де?
