В мене була гарячка, мене лихоманило, я думаю, взагалі не треба було затівати всю цю процедуру з воском, тим паче, не знаючи до пуття правил.
Але то я. На восковій поверхні вилилось моє лице. Не впізнати було неможливо.
Я знала, що робити далі. Я не сумнівалась жодної секунди.
Вибігла з хати і бігла так довго, поки не опинилась на подвір’ї вуйни Миці.
Хата, як я і думала, відчинена.
Я увійшла досередини, стала перед завішеним портретом.
Мені здалось, в цей момент Варка з сусіднього портрета усміхнулась.
- Чого смієшся? - сказала я. - Ти думаєш, я боюся подивитись? Я не боюся. Я нічого не боюся.
Я зняла з портрета рушник і подивилась на те, що було за ним.
Так, як я і думала.
Портрет не Франьовий.
- Тобі страшно? - запитала Варка.
- Чого це мені має бути страшно дивитись на себе!
То був мій портрет.
- Холєра.
Скеля, що з неї впав хлопець, щоб нарвати мені едельвейсів, справді дуже висока і стрімка. Дивно, як він, впавши згори, обійшовся всього лиш зламаною ногою.
Я дряпалась туди кілька годин. Вже вечоріло, коли я стала на самому вершечку. Я нагадувала собі пораненого звіра, який, знаючи, що йому залишилось недовго, вирішує померти швидше і красивіше.
Як я кинусь вниз, то навряд чи залишусь живою, думала я, особливо, якщо кидатись не ногами вперед, а головою.
Я холоднокровно розраховувала, як далеко мені треба стрибнути, щоб не зачепитись об кущі, які ростуть на схилах.
Я не боялась. Навпаки, мені нарешті ставало вільніше. Дивно, що я приїхала в гори, щоб так закінчити. Краще було б замерзнути або щоб вбив грім, але на це доведеться чекати довго. Чекати якраз я не хотіла. Я могла передумати.
- Вибачте, - почула я за спиною незнайомий голос, - ви часом не знаєте, де можна набрати чистої води?
Переді мною стояв молодий гарно вбраний чоловік з громіздким туристичним рюкзаком на плечах.
- Знаю.
- Де?
- А ви турист?
- Турист. Я щойно спустився з гір. В мене вода закінчилась.
- Мені суворо заборонили заговорювати до туристів. Вони всі або жонаті, або дурні.
- Вам не пощастило. Я підпадаю під обидві категорії.
- В мене вдома є вода. Це недалеко.
- Ви тут живете?
- Живу.
- Живете сама?
- Сама.
- І не боїтесь?
- А чого мені боятись? Найстрашніше, що тут є, - це я сама.
- Ви відьма, я так розумію?
- Найсправжніша.
Чоловік усміхнувся, бо, вочевидь, вирішив, що я так гарно жартую.
Я рушила вниз, він - за мною.
- А як вас звати? Щоб я знав, як звати відьом.
- Варка. А вас?
- Мене Іван.
- Дуже приємно.
