В Делятині дід вийшов, а я поїхала далі.
Біля Франевої хати на мене чекав Охримко. Я була страшенно рада його бачити.
- Ти кудись їздила? - спитав він.
- Так, до своєї баби.
- І як баба?
- Добре. Живе собі.
- Ну, добре, що добре.
Охримко сів на ґанку і закурив люльку. Я сіла поруч і закурила Marlboro.
- А я тебе дожидаюсі, аби казати не дуже добре.
- Що казати?
- Та таке тут сі стало не дуже добре?
- Хтось знову вмер?!
- Нє, всі слава Богу живі. А чого ти подумала, що хтось вмер?
- Просто.
- Та таке, що не дуже файне. То правда.
- Кажіть вже, вуйку.
- Мами тотих хлопців, що ти до них ходила на полонину книжки читати, прибігли до голови сіліради на шкандаль.
- А що вони хотіли?
- Кричали, що ти бахурів зводиш, забиваєш їм голови дурницями.
- Якими дурницями?
- Я в то не вірую. Таже я тебе добре знаю. Ліпше, як тоті дурні баби, але вони мають добрих синів, та й боєсі за них.
- А що вони казали?
- Казали, що ти бахурам крутиш голови. Вони в тебе повлюблялися чи що. Драпаютьсі по скелях, аби тобі едельвейсів понаривати. Єдин впав зі скелі і поламав ногу.
- Поламав ногу?!
- Та й добре, що лишивсі живим. Я нічо не кажу. То бахури. А ти файна і мудра. Вони могли повлюблятися, хіба в тому є який гріх?
Я мовчала.
- Але баби ще всіляке говорили.
- Що ще?
- Казали, що ти їм відьомські фокуси показуєш. Що ти вовками ґаздуєш, а вони всьо слухають, що ти їм тільки скажеш.
- Це неправда. То вийшло випадково. На нас була минала зграя вовків.
- Та я такі так думаю, що неправда. Ще казали, що ти донага перед бахурами сі роздягала і ставала то котом, то жабою, то мотилем.
- Це все неправда!
- Та всі так думають. Але той бахур, що впав зі скелі, мав горячку і всьо своїй мамі уповів. А та побігла до інших, а ті вже разом до Івана, і давай кричати, що їм не треба такої бібліотекарки, яка бахурам голови крутить і шоколядою задобрює. Іван - чоловік погідний, шкандалі переносить тяжко. Він прийшов до мене, бо я тагі знаю тебе ліпше всіх, і просив мене, аби я тобі переповів, що вже не треба до бібльотеки ходити.
- Як?
- Так мені сказав, а я що мав робити? Іван в тоті небилиці также не вірить, але не хоче мати з дурними бабами дочинінє. І на полонини до бахурів аби-с більше не ходила, так сказав. А клуч від бібльотеки дай мені.
- Вуйку, невже це все правда?
- Не знаю, як що, але за клуч - правда.
Я зайшла до хати, взяла з підвіконника ключ від бібліотеки і віддала його Охримкові.
Охримко встав і ґречно попрощався.
- Доньцю, аби ти знала, що я в то всьо не вірую. Я вірую тобі, бо ти дівка не така. Ти приходи до нас на обід завтра. Ціня тебе дуже припрошувала. То як, прийдеш? Щоби я знав, що казати?
- Дякую вам, прийду обов'язково.
- Ну то приходи. І дурним собі голову не забивай.
