Йдіть звідси! Що вам тут робити?
Коти і не думали. Я взяла з подвір’я камінь і кинула и них. Зайти до хати я не могла, бо на дверях висіла добротна колодка.
Я кинула ще один камінь і знову не попала.
Стара жіночка з сусідньої хати через паркан побачила, що я кидаю у Франеву хату камінням і кинулась на оборону.
- Ану, ти! - крикнула вона. - Що ти робиш?! Нащо їм камінням фуряєш?!
Я мовчала.
- Ану тікай відтика! Що ти там забула? Хуліганка!
- Це моя хата, - сказала я.
- Яка твоя? Таже це Франева хата.
- Я онука його рідного брата.
- Слухай, дівче, тікай відтика, - жіночка перестрибнула через паркан і вже погрозливо насувалась. - Що я, Франя не знала?! Не було в нього ніякої родини. Сам жив як палец.
- Це неправда. В нього був брат!
- Йди, кажу, - жіночка взялася в боки і от-от могла почати бійку, - бо зараз як озьму ломаку!
На крик збіглися інші сусіди. Вони всі стали на бік мого ворога.
- Що за молодіж пішла! - ґелґотали вони між собою.
Я вийшла на дорогу і пішла собі.
Натовп ще довго мене переслідував. Люди кричали:
- Якась сумашедша! Вбила собі в голову, що то її хата, а де то її хата?!
- Якась сумашедша!
- Авантюристка! Я таких вмію видіти.
- Може, якась циганка? Ади, хотіла собі хату до рук прибрати!
- Та ніби не віглядає на циганку. Але аферистка точно! Які люди тепер пішли - самі аферисти! Не можна нікому вірити!
- Таке молоде, а вже таке хитре!
- Я її колись туткі видів.
- Де ти її міг видіти? Чужа! Камінням в хату фуряла! Сумашедша як є!
У приміській електричці повно народу. Я не мала де ні сісти, ні стати. Але чим ближче до гір, люди повиходили.
Коли через вікно на горизонті замайоріли гори, мені стало легше. Їхня близькість надихала мене. Я поверталась туди з радістю і великою охотою.
В бабиній хаті, яка невідомо куди зникла, залишились мої одинадцять томів Лесі Українки, але я за ними не шкодувала - головне, щоб бабі було добре.
Кремезний сивий чоловік з довжелезною бородою сидів на лавці навпроти мене. Він довгий час пильно мене вивчав.
- Далеко їдеш? - нарешті озвався він.
- В гори.
- А куди саме?
- В Дземброню.
- Туристка?
- Ні, я там живу.
- Щось ти не виглядаєш на горянку.
- З чого ви це взяли?
- По лицю бачу. По очах. По них не видно, що ти від малої на гори дивишся.
- А що по них видно?
- Видно, що ти трохи напуджена.
- Вуйку, - дуже відверто і дуже тихо заговорила я, - мені здається, що мною граються.
- Хто тобою грається?
- Не знаю, хто чи що, але воно погане. Якісь чорти. Якась чортівня навколо, - я заплакала.
- Дитино, ти злий собі на віск, тай то мине. Я так завжди роблю своїм онукам - і вони нічого не бояться.
- Я не вмію.
- А що тут вміти. Ти злиєш на віск, і воно тобі покаже, чого ти боїшся. А коли знаєш, чого боїшся, - вже легше.
