- Варка - це скорочено від чого?
- Насправді в мене інше ім’я. Варкою мене називав тато. Він помер вісім років тому. Його звали Франьо.
Мені було спокійно і добре. Ніби все погане, що мусилось пережити, вже позаду. Я відчувала себе володаркою цього таємничого і неприступного для стороннього ока краю.
Я йшла попереду, він - позаду. Трохи відставав, бо, напевно, рюкзак важив чимало. У рюкзаку туристи носять з собою все, що має бути вдома. Порівняно з туристом я не йшла, а летіла. Земля не тягнула мене донизу, а навпаки відпускала догори, але не набагато, щоб не на зовсім.
- Я дуже хочу пити, - сказав турист. - Вода закінчилась вранці.
- На вершинах ще є сніг. Треба було попити снігу.
- Снігу вже нема. В горах теплінь. Трохи вітряно, але загалом теплінь така, що я обпалив собі носа.
- А чого ви пішли в гори без нікого? Хотіли побути самі?
- Ні, навпаки, хотів когось знайти.
- Кого?
- Вас, наприклад.
- Мене знайти дуже важко.
- Я ж знайшов.
- Ви мене не знайшли. Ви мене зустріли.
Ми підійшли до Франевої хати.
- Ось тут я живу. Це моя хата.
Чоловік набрав собі з краника води і випив зараз майже цілу літру.
Без рюкзака він став виглядати значно худішим, ніж перше. Волосся світло-русяве, голубі очі, ріденька акуратна борідка по-іспанському.
Він увійшов до кімнати і став її розглядати. Я залишилась надворі.
- А це все ваші фотографії? - крикнув він мені з кімнати.
- Які фотографії?
- Ну, ці всі, на стінах, на столі.
Я забігла всередину. Всюди на стінах висіли старі фотографії гір і горян, вміщені у дерев'яні рамочки.
- Так, це мої фотографії. Тут, в горах, фотографувати дуже приємно. Мене тато навчив.
Я брехала. Ці фотографії я бачила вперше в житті. Я не мала уявлення, хто їх всюди порозвішував.
- Ось це я сиджу на кріслі-гойдалці і плету покривало. А ось я з котами. Раніше їх було багато. Вони жили зі мною.
- А це хто?
- Це вуйна Миця, сусідка. Вона померла цієї зими. А це її донька, вона сліпа. Коли вуйна Миця померла, її доньку забрали в притулок для сліпих, бо сама вона тут не вижила б. Коли осліпла, стала дуже безпорадною. Навіть в туалет сама не ходила. Добре, що її забрали до притулку. Там є кому за нею доглядати.
- А тут ви з кимось сидите і розмовляєте. Хто то?
- Де?
- Тут, з якимось дідом.
Я ніколи раніше не бачила цього діда. Невисокий, худенький, з чорними вусами і в полотняному картузі.
- Місцевий житель? - турист тикнув пальцем у фотографію, відносно нову, на якій я сиджу на східцях коло хати і розмовляю з тим незнайомим дідом.
- Ні, це Франьо, - я поблідла, але чоловік не помітив. Він вже розглядав фотографії на столі.
- Дивіться, - сказав чоловік, - це ж я! Якраз коли спускаюся до урвища, біля якого ми зустрілися! Ви що, слідкували за мною? Як ви встигли зробити готовий знимок?!
- Ви забули, хто я. Мені під силу ще й не такі чудеса.
Турист трохи перепочив на східцях Франевої хати, одягнув рюкзак і пішов вниз.
- Дякую за воду, - сказав він на прощання.
- Не дякуйте, бо, може, у воді були чари і ви не зможете спуститися до залізниці.
- Хіба не захочу.
- Це одне і те ж.
