- Ади, а ви кудись сі збираєте? - спитав Охримко. - Їдете кудись? Ци так просто десь походити?
- Ідемо. Ідемо додому.
- Ци надовго? Ци тільки перезимувати?
- Не знати, як буде, але, напевно, надовго.
- Надокучило вже бути тут?
- Трохи.
- Добре, діти. Що вам тут робити? Молодим нема що тут робити. Молодий хоче бути між людьми. Тилько буде мені без вас сумно. Мав з ким поговорити. А так, як з Ціньцьою щось сі стане, лишусі тут сам як палец. Буду я тай Бог наді мнов.
- Слухайте, вуйку, як прийде смерч, то ви лишіть вуйну Ціню в хаті, а самі підіть кудись.
- Дивисі, ще й ти мені за це кажеш!
- Мою бабу так само смерч забрав. Смерч забирає душу разом з тілом і разом з хатою.
- Уповідаєш якісь небилиці. Таже зроду віку в горах не було смерчу!
- Я не знаю, може, і не буде, але як буде, то ви лишіть хату. Дайте вуйні Ціні піти з вітром.
Охримко плаче.
- Як не будете мати де жити, - сказала я, - то живіть тут, у Франя. В хаті все необхідне є. Лишаю вам фотоапарат. Можете робити знимки.
- Нащо мені того апарата? Мені знимкувати не треба, я і без того все памітаю.
- А ми будемо деколи приїздити до вас в гості. Приймете нас?
- Прийму, чого ж не прийму.
- Все буде добре.
- Буде як буде. Та й так буде добре. Щасливого вам житє.
Іван закрив Франеву хату і одягнув рюкзак.
Падає дрібний дощ. На горах важкими клубами куриться туман. Вершин не видно зовсім. Мені шкода залишати гори такими.
- Скоро впаде сніг, - сказав Іван, - добре, що ми вже їдемо. Я би не витримав тут ще однієї зимівлі.
- Тобі попередні зими було так погано?
- Було добре, але буде ще краще, коли повернемося додому.
- Я хочу бути тут. Не хочу нікуди їхати.
- Ти просто боїшся. Я не можу зрозуміти, чого ти так боїшся повертатись.
- Я не боюсь.
Ми почали поволі спускатись стежкою до Дземброні, а потім до автобуса, а потім до залізниці.
Я йду як привид. Волосся намокло і прилипло до лиця. В ноги холодно. Старі кросівки порвались, і всередині чавкає болото.
Він зупинився і повернув до мене.
- Що таке? Що сталося?
- Вибач, я не можу. Я боюся. Тікай від мене. Лишай мене тут.
Іван зупинився на півдорозі. Я бачила, як йому було важко. Він розгубився. Він любить мене більше, ніж я. Ніж я думала.
Скинув рюкзак і рвонув до мене. Тоді я вже почала змінюватись.
- Візьми себе в руки, - кричав він. - Заспокойся. Хочеш, ми ще трохи побудемо тут. Перезимуємо. Тільки не роби це! Візьми себе в руки!
Я не могла йому відповісти. Я бачила, як він біжить до мене, як поволі змінюється його статура, обличчя, тіло. За мить він вже біг не на двох ногах, а на чотирьох. Тіло покрилось сірим хутром. Очі зробились круглі блискучо-сірі - справжні очі відлюдника.
Я зустріла його такою самою.
Разом ми скочили на пагорб і оглянули свою домівку. Вона була величезна, від одного горизонту до іншого, від першої гори до останньої. Найвища вже побіліла.
- Ходімо, відмітимось, - сказала я. - Ти побачиш, які гарні на снігу свіжі вовчі сліди.
Чоловік і його собака
