- Тату, де вона?
- Її нема. Вона зникла.
- Куди зникла?
- Її батько сьогодні був тікав. Я тобі казав, мені немає значення, чи він політичний, чи ні. Є якийсь один закон, і його треба виконувати… Я їм всім не раз повторював, що тікати не треба. Тікати можна, а втекти - ніколи! Вони спеціально це роблять. Щоб мене подратувати.
- Де вона?
- Він дуже швидко біг. Але мої вівчарки все одно швидші. Ракети, а не собаки. Наздогнали їх… його аж біля річки. Я прибіг, а вони… він вже лежить. Як завжди… горло… Я не знав, що мала з ним. Хотіла допомогти втекти. Нема її більше! Зникла! Нема!
І пхнув синові в руки червоні черевички.
Першим помер Тодор наймолодший. Йому було три роки. Він з’їжджав на санках з гірки, і санки виїхали на дорогу просто під колеса вантажівки. На вантажівці не знайшли жодного пошкодження.
Другим помер Тодор молодший. Кравецький станок випадково впав йому на ногу, нога переламалась в коліні, погано зрослась, і Тодор молодший в тяжких муках мовчки і понуро відійшов на той світ через гангрену, яку лікарі запізно виявили.
На похороні сина Стефа, якій самій залишалось зовсім мало, бо четверта частина польських домішок не врятувала її кров від лейкемії, єдиний раз сказала Тодору старшому те, що думає. Вона сказала, що є різні закони і різні кари. Вона сказала:
- Наступним будеш ти, і за мить до кінця ти проклянеш своїх власних собак.
Третім помер Тодор.
Чотири вівчарки гнались за утеклим політв’язнем, Тодор гнався за вівчарками. Він був одягнений у чорний шкіряний кашкет і чорний шкіряний плащ. Під боком висіла рушниця, але Тодор ніколи не використовував її за призначенням. Собаки все виконували замість нього.
Тодор був взутий у черевики, які йому пошив його син.
Черевики залишали на снігу великі грубі дерматинові сліди.
Тодора боліло в поясниці, паморочилося в голові, час від часу терпли руки і ноги. Він зупинився біля якогось дерева перепочити і подумав, що міг би зупинитися взагалі. Десь попереду Тодора, попереду вівчарок, захлинаючись від страху і політичного переконання, втікав його, Тодорів, найбільший ворог.
- Ну, біжи! Біжи! - щосили закричав Тодор. - Ти будеш першим, кому вдалося втекти від мене! І першим, хто мене не прокляне. Біжи! Втікай! Думаєш, там тобі буде краще?! Тюрма не там, тюрма тут!
Захоплені раптовим Тодоровим криком вівчарки перестали гарчати і зупинились.
Втікач зупинився також.
При місячному світлі їх було добре видно згори: втікач, Тодор і четверо оскаженілих собак поміж ними. Собаки водили головами від одного до іншого.
Для них не було господарів і не було ворогів.
Для них був лише той, хто хоче втекти.
Вони загарчали, кинулися назад до Тодора і вмить перегризли йому горло.
Цвєтка і її я
Коли я народилась, їй було шість років і вона варила свій перший бульйон.
Мама лежала в пологовому будинку. Тато вже тиждень їв смажені яйця і консерви. Не мився, не змінював шкарпетки, не розстеляв ліжко, а спав просто в кріслі перед телевізором. Цвєтка ходила у свій дитячий садок і розповідала всім, що мама поїхала в Угорщину купувати їй модну зимову куртку.
Був квітень.
Цвєтка вийняла з холодильника куряче стегенце і варила бульйон. Вона могла би ще зготувати пельмені, могла би помити тата, попрати йому одяг, могла би накричати на нього, як це робила мама, могла би вдягнути мамину нічну сорочку і лягти з татом в їхнє з мамою подружнє ложе.
Вечорами вона ходила з татом у спортзал на тренування кунг-фу і годинами, поки тато спарингувався в сусідньому залі, бренькала на піаніно собачий вальс.
Вона ще не діставала до газової плитки настільки, щоб оволодіти нею, і підкладала собі табуретку. Одягнула мамин фартушок. Вкинула в каструлю весь запас сушеного кропу. Не пересолила. Взагалі не солила. Варила куряче стегенце без найменшого співчуття. Вона
