- Відійди від краю. Я тебе прошу.
- Я зараз покажу тобі, як вмію літати. Ти не знаєш, як я вмію літати.
Він кинувся до мене і міцно схопив за плече.
- Відійди звідти! Що з тобою?!
- Не лишай мене.
- Чого я тебе маю лишати.
- Ти хочеш поїхати звідси, я бачу.
- Ти погано бачиш. Я хочу звідси поїхати, але з тобою.
- Зі мною?
- Слухай, припини ці ігри. Я вже втомився. Від чого ти тут ховаєшся?
- Я не ховаюсь. Я просто тут живу.
- Я до кінця не вірив, що ти таки наважишся поїхати сюди. А коли поїхала, я думав, швидко повернешся. Думав, що ти блефуєш.
- Про що ти говориш?
- Люба моя, - він обійняв мене, - досить вже. Їдемо звідси. Я не хочу тут жити завжди. Хочу додому. Невже ти зовсім не скучила за домом?
- За яким домом?
- За нашим.
- Я не розумію, що ти кажеш.
- Знаєш, як я злякався, коли мені в Дземброні сказали, що ти кудись поїхала? Дуже злякався. Я облазив всі гори за тобою. Нащо ти кинула себе сюди?
- Мені тут подобається. Я хочу тут бути далі.
- Ідемо завтра. Твоя мама плаче кожного дня. Ніхто не може зрозуміти, що з тобою сталося. Думають, ти здуріла.
- Моя мама?
- Припини це. Ідемо завтра. Якщо дуже будеш хотіти, то наступного літа знову приїдемо, але тільки на літо. Щоб відпочити.
- Іванку, що ти виговорюєш?!
- Тобі зовсім не було без мене зле? Ти рік прожила тут і жодного разу не дала про себе знати.
- Неправда. Я сумувала.
- Ну то що? Ідемо завтра?
- А твоя дружина?
- Яка дружина? Ти моя дружина!
- Я?
Він зняв рюкзак і витяг з бічної кишеньки фотокартку.
- Якщо не віриш мені, то подивись сама.
Я взяла фото в руки. Я і він, обійнявшись, усміхаємось. Я одягнена в білу весільну сукню до колін, чорні лаковані туфлі.
- Звідки в тебе ця фотографія?
- Як звідки? З нашого весілля.
- Я не могла одягнутись на власне весілля в коротку сукню і чорні лаковані туфлі.
- Але вдягнулась. Нікому не вдалось переконати. Ти дуже вперта.
- Я нічого не розумію.
- Їдемо?
- Я нікуди звідси не поїду.
Охримко почорнів і змарнів. Вуйна Ціня дуже слаба.
Він прийшов до нас, щоб ненадовго забутись, я бачила. Цілу годину говорив про теплицю з прянощами.
- Ви би бачили тоту траву. Не трава, а єдин сморід. Я як туди в теплицу захожу, то мушу затикати собі ніс, аби не одуріти. І як Цінця за тим ходила, я не знаю. Маску на лице хіба одягати або противогаз, як колись у войну. Я їй кажу: борзо виходи з тої слабости і сама той смерід поливай, бо я не годен. А вона мені: як смерч прийде, то йди з хати і не гинь за мнов. Тільки про смерчі чую.
- Вуйку, - кажу я, - ви не переживайте так, вуйна Ціня ще зовсім молода, вона вийде з хвороби.
- Та вийде, але не знати в який бік.
Іван спакував свій рюкзак і виставив його на ганок.
