Востаннє по-літньому осінньо. Вітру нема зовсім, так що аж страшно, чи буде чим вдихнути наступної миті. Сонце пече, бо до нього тут справді близько. Навколо дуже яскраво - видно все до найменшої подряпинки, найменшої недоречності. В таку погоду я завжди відчувала себе безпорадною. Мені здавалось, що скрізь страшенно брудно і неприбрано, речі лежать не на своїх місцях і самі речі потворні, непотрібні, зайві. Перше бажання - кинутись прибирати, друге - втекти звідси, бо прибрати тут вже неможливо, третє - лягти і не встати.
Я лежу і дихаю.
Осінь надходить непомітно, з підступом. Ще вчора було зелено і радісно, сьогодні - зелено, але сумно. Мені не залишається нічого іншого, як тужити.
Іван пішов кудись. Я не знаю, чи він повернеться.
Він шукає парусину на дельтаплан, йому цікаво змайструвати літальний апарат. Каже, що треба робити все дуже швидко, бо незабаром впадуть сніги і політати вже не зможемо.
Мені здається, він хоче не політати, а полетіти.
Птахи, що на зиму відлітають у вирій, вже там. Іван спізнюється. Він боїться, що не зможе їх наздогнати.
В хаті брудно і негарно. Мені все в ній не подобається. Нестерпно не подобається.
Люди в селі палять на городах бур’ян, і дим піднімається високо в гори, застрягає на самому вершечку.
Мені від димового запаху паморочиться в голові. Хочеться плакати. Дим нагадує мені землю і гарбузи.
В кінці літа баба палила на городі бур'ян, а я порпалася в землі і шукала земледухів. Земледухи жили в землі і гризли картоплю. Вони трохи схожі на велетенських мурах, товстеньких, масних і огидних. Я порпалася в землі і боялася випорпати бодай одного. Я порпалася в землі так, щоб їх не знайти. Але вони, ці земледухи, жили в бабиному городі.
Город був вже чорний, тільки де-не-де жовтіли здоровенні гарбузи.
Франьо тачками возив гарбузи з городу на подвір’я. Я допомагала йому складати гарбузи на тачки. Деякі були такі, що я не могла їх зрушити з місця. Я називала гарбузи свинями.
- Франьо, ці гарбузи такі товстенькі, як дупи деяких дідів, - казала я. - Давай зараз їх розріжемо. Не всі. Але от, наприклад, цей. Дуже цікаво, що в нього всередині.
- Що всередині - насіння і м’якуш.
- Я хочу запхати в гарбуз руки.
Всередині гарбуза завжди було прохолодно, вогко і темно. В деяких зернята великі і м’ясисті, в деяких - маленькі і сухі.
- Носи гарбузи обережно, - казав Франьо. - Щоб не обірвати хвостик. Без хвостика гарбуз швидко зогниє. А так може достояти до Різдва.
Баба нам допомагала, а дід сидів комірчині і бив ляпавкою мух. В той час він 6ув якийсь страшенно похмурий. Бив мух з особливим задоволенням, ніби уявляв замість них когось іншого.
- Дякую дуже тобі, Франьо, - казала баба, - то допоміг мені з гарбузами.
- Скажи мені, - казав Франьо до баби, - чого ти тоді від мене втекла?
- А нащо ти мене знайшов?
- Бо не міг без тебе.
- Наша дитина вмерла.
- Була би інша.
- Дякую, Франьо, - кричала я, запихаючи ноги у щойно розрізаний гарбуз.
- Та за що дякувати. Як поїду, то вже не буду вам допомагати.
- Ви кудись їдете? - дивувалась я.
- Їду на заробітки в Грецію.
- Нащо вам на заробітки їхати? Хіба у вас нема грошей?
- Мало. Треба більше.
- Нащо вам більше грошей, коли у вас нема дітей.
- А то що, гроші лише дітям мають бути? Я хочу сам мати багато грошей. Хочу купатися в золоті. Хочу собі хороми набудувати.
- Що ви будете в Греції робити?
- Буду на полонинах пасти вівці.
- Я хочу з вами, Франьо.
- Ти ще мала. Там таких малих дітей на полонини не пускають, щоб їх вівці не затоптали.
- Хіба у овець є копита?
- Аякже. Такі, як твоя голова, завеликі.
Франьо возив тачками гарбузи, а я сідала на гарбузи зверху і їхала, як у фіакрі. Я була за кучера, а Франьо за коня.
