Франьо зняв мене з ясена і заніс до хати. Мене паралізувало, і я не могла триматися на ногах. Через Франеве плече я бачила, як лелеки кружляють над ясеном і над хатою, маючи надію все-таки знайти своє гніздо.
- Дівче, нащо ти це зробила, - сказав, а не спитав Франьо.
- А нащо ви набрехали мене, щоб я йшла на вокзал зі скрипкою! - аж тоді я заплакала.
- Я хотів пожартувати. Думав, тобі буде смішно. Думав, що ти засмієшся, а ти плачеш.
- Мені не було смішно, бо я вам повірила!
- Ну хто ж на вокзалі грає на скрипці?!
- Я думала, що ви краще знаєте. Ви корову в бані купаєте.
- Я не купаю корову в бані. Я дітям так просто це кажу.
- Нащо? Нащо ви завжди брешете?
- Аби веселіше було. Щоб діти сміялися.
- Бачите, я не сміюсь!
- Ну то, напевно, ти не дитина.
Франьо витер мені очі і дав склянку води.
- Лелечі яйця розбились, - сказала я, - я бачила, як вони розбились. Що тепер буде?
- Нічого не буде. Тільки цього року бузьки залишаться без дітей.
- Вони більше не прилетять до вас на ясен?
- Не прилетять. На мене чекає велика біда.
- Чого?
- Той, хто на своєму подвір'ї скривдить бузьків, буде мати велику прикрість: буде літати, але не буде мати гнізда.
- Але не ви скривдили бузьків. Це я перекинула гніздо.
- Гніздо на моєму подвір'ї.
- Ви знову брешете.
- Давай я заграю тобі на баяні? Відгуляємо лелеченятам похорон.
Тоді я чогось розсміялась.
Іван читав якісь місцеві газети, які йому дав Охримко. Він жадібно ковтав все, що там писалося про події, навіть найменші, у великому світі. Я думаю, він насправді шкодує, що не бере в них ніякої участі. Чоловікам хочеться подвигів і соціальної зайнятості, хочеться бути свідком якихось катастроф і тріумфів.
Він ще надто молодий, щоб тут жити.
- Може, навесні купимо в Гайдуків телятко або кілька овечок? Будемо виганяти їх на полонину, будемо за ними доглядати. Я думаю, з ними стане набагато цікавіше.
- Не знаю.
- Коли є щось живе, яке від тебе залежить, то відразу починаєш інакше мислити.
- Ти хочеш інакше мислити?
- Хочу мати телятко або овечок.
- Не знаю, чи ми з ними впораємось. Я не маю уявлення, як за ними доглядати.
- Я теж, але ми швидко навчимось. Ти станеш ґаздою.
- Я не знаю, чи хочу стати ґаздою.
- А чого ти хочеш?
Він мовчав.
І тоді я побачила у задньому вікні Варку. Вона йшла звідкись згори, як все, у довгій білій сорочці, як привид, як сновида.
- Хто це? - спитав Іван.
- Де?
- Ну ось та жінка в сорочці. Вона йде просто до нас. Ти її знаєш?
- Яка жінка? Я нікого не бачу.
- Вона щойно була тут, а тепер десь зникла.
- Я нікого не бачила.
