- Чого тобі треба? - спитала я у Варки. - Він пішов в ліс за дровами. Має от-от повернутись.
- Ти не хочеш, щоб він мене бачив?
Варка сіла на ліжко, і видно було, що вона не збирається йти геть.
- Йди собі.
- Я піду, і він піде.
- Куди йому йти?
- Всім туристам рано чи пізно тут обридає.
- Йому не обридне.
- А якщо обридне?
- То нехай йде.
- І ти відпустиш?
- Чого я маю його тримати.
- Ти тримаєшся за живіт. Може, там вже щось є?
Я справді тримала праву руку на животі.
- Що там може бути?
- Скоро маєш їхати до лікарні?
- Чого я маю їхати до лікарні?!
Варка зареготала.
- Йди геть! Йди звідси! - кричала я.
- Я піду, і всі підуть. А ти будеш сама.
- Цього я боюсь найменше. Йди, я тебе прошу.
- Скоро ми станемо сестрами, - кажучи це, Варка раптом невідомо звідки витягла невеличку дитячу скрипку і взялася на ній грати.
Мене кинуло в жар. Я схопила Варку за шию.
- Припини це! - репетувала я. - Йди звідси. Забирай свою скрипку і свої фотографії!
- Не бійся, моя люба, - шепотіла Варка, - послухай, як вона гарно грає.
До хати забіг Іван і взявся нас розбороняти. Мене істерично трусило. Варка, навпаки, поводилась дуже спокійно.
- Що вам тут треба? - спитав він у Варки. - Хто ви така?
- Я її сестра, - відповіла Варка і кивнула на мене.
- Це неправда! Вона божевільна!
- Сестричко, - сказала мені Варка, - прийди до мене і приведи свого чоловіка. Мені дуже самотньо. Розважимося.
Варка встала і попрямувала до дверей.
- Я не піду до тебе! Ти думаєш, ми однакові, а ми різні!
Варка вийшла з хати і зачинила за собою двері. Скрипка лишилась лежати на ліжку. Я заховала її в шафу. Мені кортіло, коли лишусь сама, трохи на ній пограти.
- Хто це така? - спитав Іван.
- Це сліпа донька вуйни Миці.
- Ти казала, її забрали в притулок для сліпих.
- Вона звідти втекла.
- Дуже гарна жінка.
- То йди з нею цілуйся!
- Чого ти так?
- Що б ти зробив, якби я чекала дитину?
Іван здивовано на мене дивився.
- Ти вагітна?
- Ні, я тільки питаю, що би ти зробив, якби була.
- Не знаю, коли будеш, тоді й побачимо.
- Я би хотіла мати дитину.
