Жіночки, що також сідали на поїзд, почувши нашу з машиністом розмову, захіхікали.
- Ади, Франьові вже нема куди їхати. Якраз тільки що приїхав. Вже його вмивають.
Поїзд поїхав без Франя.
Я потягла тачки назад в село, заливаючись сльозами. Люди дивились на мене і перешіптувались. Деякі питали, чи мені не допомогти.
Біля Франевої хати зібрався невеликий натовп старих бабок і дідів. Між ними був ксьондз і моя баба теж. Вона вибігла до мене на дорогу.
- Доньцю, де ти була?
- Возила Франеві чемодани на вокзал. А він знову мене надурив і не прийшов. Пусти, нехай я йому віддам його чемодани.
- Та то не файно вже завозити на подвір'я чемодани. Вези їх додому.
- Франьо буде думати, що я їх вкрала.
- Не буде. Йди з цими тачками додому, аби люди не сміялись.
З дельтапланом нічого не вийшло.
- Ніде не можу знайти парусину, - жалівся Іван. - Люди з Дземброні мають, але не хочуть дати.
- А без парусини не обійдешся?
- Як?
- Візьми моє мереживне покривало. Воно однаково не знадобиться. Я думала ловити ним рибу, але якщо тобі підійде на літальний апарат, то мені не шкода.
- Ти насміхаєшся? Покривало має діри. Ми попадаємо на такому дельтаплані і розіб’ємося об скелю.
- Не розіб’ємося. Діри зовсім крихітні. Зате який він буде гарний - твій дельтаплан. І білий колір відіб’є сонячне світло. Не згоримо, як піднімемося дуже високо.
Люди, які живуть біля підніжжя гір, дуже рідко вибираються на вершини. Багато, проживши тут півстоліття і більше, вмирають, так ніколи і не побачивши справжньої висоти. Вони тільки знають про неї, але ніколи не пробують. Вони володіють нею, але не використовують за призначенням. Вони живуть в основі гори, як в череві матері, з’єднані з горами невидимою пуповиною. Вони вдячні матері, але ніколи не бачили її голою.
- Мені треба з тобою поговорити, - сказав Іван.
- Як?
- Серйозно.
Я бачила його голого, але не володію ним.
Ось воно. Зараз він скаже, що втомився, що хоче звідси поїхати. Зараз я збожеволію.
- Може, спочатку поїш? Я зварила смачнючий борщ. Ти знаєш, я готую не дуже вправно, але цей справді добрий.
Я кинула борщ в тарілку і поставила на стіл стинути. Десь глибоко в тканини картоплі, квасолі, капусти і буряка в’їлася дрібка щурячої отрути.
- Вибач, я не голодний. Може, трохи згодом. Я хотів би краще з тобою поговорити.
- Про що?
- Про тебе і про себе. Про ці гори. Про багато іншого.
- Це буде якесь конкретне рішення?
- Не знаю, може. То ми вже говоримо?
- Ні. Почекай.
Мої руки тремтять, а серце калатає. Я схопила тарілку з борщем і вилила борщ у відро з помиями.
- Нащо ти це зробила?! Я просто був не дуже голодний, але зараз би вже їв.
- Я збрехала тобі. Борщ насправді вийшов страшно гидкий. Я посмажу яйця.
Я взялася смажити яйця і робила це дуже довго. Так довго, що Іван навіть на трохи задрімав. Я спеціально тягнула час. Мені треба подумати. Мені треба щось вирішити. Мені треба навчити себе його відпустити.
- Слухай, любий можна тебе щось попросити?
- Проси. Чого ти питаєш?
- Можна відкласти цю серйозну розмову на один день?
- Чого раптом?
- Я би хотіла піти з тобою перед цією розмовою на Несамовите озеро. Ти знаєш, як туди йти, правда?
- Знаю. Я був біля нього два рази. Колись я дуже любив ці гори.
- А тепер не любиш?
