- Просто трохи втомився від них. Здається, ніби вони стали тюрмою.
- То відведеш мене на Несамовите озеро?
- Відведу.
- А до того нічого не говори, добре?
- Добре, якщо дуже хочеш.
- То йдемо зараз.
- Вже пізно, ми не встигнемо повернутись.
- Якщо не встигнемо, то заночуємо просто неба. Або візьмемо намет. Зараз ночі ще не холодні.
- Чого ти раптом це придумала?
- Не знаю. Захотілось пригод. Ми вже давно не виходили на хребет.
Я можу зробити з ним все, що завгодно, подумала я. Якщо не з ним, то з його тілом, якщо не з його тілом, то з собою - це однаково буде те саме.
Ми вийшли на хребет, коли вже сутеніло. Іван мовчав. Я плакала. Звіявся сильний вітер, і він зривав з очей сльози так, що вони не встигали покотитися по щоках.
- Ще довго? - спитала я.
- Годину, може, трохи більше. Можемо вже розкладати намет, а можемо йти аж до озера і заночувати на його березі. Там добре розкладати намет - дуже рівнинне місце.
- То йдемо.
Озеро ховалося просто під шпиком гори Туркул.
Ми спустилися до нього ніби у величезну ванну. Вже стояла така темінь, що я не бачила ні стежки, ні Івана, ні озера. Його чорна вода зливалася з ніччю, можна було в неї необережно вступити і провалитися.
- Обережно, не вступи у воду, - сказав Іван. - Дуже темно, я розпалю вогнище.
- Ти чуєш, як об берег б'ються хвилі?
- Тобі здається. Які хвилі можуть бути на такому маленькому гірському озерці.
- Хіба воно маленьке?
- Метрів двадцять. Може, навіть і менше.
- Шкода, що я не бачу його цілого. Але таке враження, що воно, як море.
Іван розпалив вогнище. Ми сіли на березі і дивилися у воду. Там було чорно і страшно.
- До речі, вода дуже тепла як для високогірного озера. Я покупаюсь. Ти не хочеш?
- Ні, купайся сам. Я посиджу на березі.
Він роздягнувся і зайшов у воду по коліна.
- Вода чудова. Залізай! - кричав.
- Мені вода буде захолодна. Ти купайся.
Я чула свій голос ніби з якоїсь криниці. Він звучав глухо і винувато.
- Не йди від мене, - крикнула я.
- Ти щось мені кажеш? Я не почув! Повтори! - зайшов у воду по пояс.
- Не лишай мене. Я тебе дуже люблю.
- І я тебе люблю! - ще одна мить, і буде по всьому.
Він заходить у воду легко, без страху холоду. Він дуже добре плаває. Може, й нічого не станеться. Може, все обійдеться і він щасливо поїде від мене.
- Іванку, не треба!
- Що? - він повернувся в мій бік, - вода по груди. - Що ти кажеш?
- Мені страшно. Ходи до мене!
- Я тільки раз пірну!
- Ні, ходи вже до мене! Мене щось вкусило. Може, змія!
- Тільки не рухайся! Я вже йду!
Урвище. Я стою на самому краю. Іван тримається на безпечній віддалі - він боїться висоти.
- Чого ти боїшся? - сказала я. - Тут зовсім не страшно.
