Одного разу какао-порошок закінчився. Я перевернула догори дригом всі кухонні шафки і не виявила нічого подібнішого до какао, як мелену каву. Я вирішила, що це майже те саме, і «шоколадка» вийде навіть незвичніша. Дала всього, чого вимагав рецепт. Вкинула ще масла, кориці і кардамону. Грецького горіха і родзинок. Стояла над плиткою на табуреті і ретельно помішувала суміш. Я не вміла варити бульйон, і зараз його варити не вмію. Я би не змогла холоднокровно відрізати голову коропові і смажити його на маленькому-маленькому вогні без найменшого співчуття.
Кава в алюмінієвій мисочці закипала дивними великими бульбашками. Вона загусала з катастрофічною швидкістю. Мені ставало все важче і важче помішувати її ложечкою.
Зневірена, я вимкнула газ і всунула мисочку разом з «шоколадкою» під проточну холодну воду. Потім під гарячу. Кава так загусла, що перетворилась на камінь і безнадійно пристала до дна моєї улюбленої алюмінієвої миски. Не допомагала ані вода, ані повторне розігрівання.
Я не бачила іншої ради, ніж як сховати продукти свого злочину - мисочку і ложку, якою помішувала «шоколадку» - під диван. Краще було викинути все це у сміттєву корзину надворі.
Наступного дня ми з Цвєткою повертались - я з дитсадка, вона - зі школи. Цвєтка йшла тротуаром, я - калюжами. Вечоріло.
Цвєтка сказала:
- Мама знайшла тарілку, яку ти спалила і сховала під диван. Вона дуже люта. Зараз буде кричати на тебе.
- А як вона знайшла? - я дуже не любила, коли мама на мене кричить.
- А як ти так спалила миску?
- Я варила з кави «шоколадку». Вона чомусь стала тверда, як камінь.
- Тепер маєш. Мама буде бити тебе патиком. Патик стоїть в кухні на столі.
- Я боюся вертатися додому.
- Хочеш, я тебе сховаю?
- Як?
- Тихо заведу на балкон, і ти будеш там сидіти, поки мамі не перейде.
Ми нишком зайшли до хати, і Цвєтка закрила мене на балконі. Мені було дуже на балконі затишно. Як в бункері, як в халабуді.
Я сиділа на підлозі, щоб мене не було видно з кімнати, накрившись коцом, який прикривав від замерзання мішок з картоплею.
Цвєтка стала моїм ангелом охоронцем аж до вечора. Я сиділа на балконі шість годин, а вона тягала мені і кухні смажену картоплю, бутерброди і квашені помідори.
- Мама вже майже не злиться, - повідомляла вона, - думаю, ще година, і їй зовсім перейде.
- А що вона каже?
- Каже, що ти ідіотка.
Мені було дуже сумно, я просила Цвєтку залишитися зі мною на довше, і вона милостиво погоджувалась.
- Якщо вона так на мене злиться, то я краще зовсім піду. Піду геть.
- Так, але як ти вийдеш? Вона постійно крутиться в коридорі, побачить тебе, і перед тим, як пустити, добре відлупцює.
- Дякую, що ти так мені допомагаєш, - розчулено казала я.
- Ну та ми сестри, мусимо одна одній допомагати. Так буде завжди.
Об одинадцятій вечора на балкон влетіла заплакана мама. Витягла мене з-під картопляного коца і занесла в хатнє тепло.
Дала мені їсти і пити.
Виявилось, вона обійшла всіх моїх подруг і обшукала за мною весь район.
Про спалену миску вона анічогісінько не знала.
Потім я лежала в маминому ліжку, накрита двома ковдрами і кашляла. Мама з патиком бігала за Цвєткою з кімнати в кімнату, а Цвєтка кричала тільки одну фразу: «Чого мене?!» Але не плакала. Вона ніколи не плакала.
Я слухала вініловий запис «Арлекіна», потім «Птіцу щастья», потім «Сіній теплоход», потім зайшла Цвєтка:
- Вічно мені через тебе дістається. Як ти мені надоїла!
- Чого ти така зла? - спитала я.
- Зато тато мене більше любить! - чогось крикнула Цвєтка і вийшла.
І вона сказала неправду. З усіх мешканців квартири № 62 найбільше її любила я. Тільки боялась у цьому зізнатись. Бо Цвєтка ненавиділа любов у всіх її формах і виявах.
Цвєтку Цвєткою назвала наша маленька любляча бабця, яка любила своїх внуків, як то завжди буває, більше, ніж дітей.
Насправді Цвєтку звали інакше.
Але бабця змінювала наші імена залежно від того, що ми їй нагадували.
Цвєтка нагадувала бабці кропиву.
