До неї приходили хлопці, і вона з ними цілувалася. Я ненавиділа кожного з них, навіть височенного чорнобрисого тенісиста, який волочив за собою свою ракетку вартістю 500 у. о.
Я знаходила її сховки сигарет і викидала сигарети через вікно.
Я одягала її, коли вона місяць ходила зі зламаною рукою.
Я носилася з її фотокарткою на паспорт як з іконою.
А якось ми кохалися.
Вона гуляла по хаті в самій білизні, і я соромилася подивитися на її ідеальне істеричне тіло.
- Я вмію цілуватися по-чоловічому, - раптом не знати чого сказала я.
- І як? - хіхікнула Цвєтка.
- Хочеш, я тобі покажу?
- Покажи.
- Але для цього ти маєш лягти на диван.
Цвєтка слухняно лягла горілиць на диван, в самій білизні, така худенька і моя. Я лягла на неї згори, імітуючи пристрасть, вивчену з телевізора, притулилась губами до її рота, руками гладила її груди. Цвєтка не опиралась. їй це подобалось. Вона тулилась до мене як до чоловіка, і я була Першим, кому пощастило стягнути з неї ліфчик.
А потім в мене не «встало». Я не знала, що робити далі і втекла надвір грати у волейбол.
Залишила Цвєтку сам на сам з її тілом і її руками.
В дитячій на підвіконнику довгий час жив кактус, до якого Цвєтка мала особливий інтерес. Кактус був схожий на колючий нарізний батон. Цвєтка хотіла відрізати йому голову і зазирнути всередину.
- Там нічого нема, - кричала я, - порожнина і трохи води!!!
- Звідки ти знаєш? Може, там щось інше.
- Там порожнеча, не треба туди зазирати!
Я шкодувала кактус. Після екзекуції він неодмінно всохне. А кактус мені подобався своєю ворожістю і тим, що ніколи не цвів.
- Може, він якраз зацвіте, якщо відрізати верх, - переконувала мене Цвєтка.
- Я не хочу, щоб він цвів. Тобі мало фуксії і мушкательки?
- Мені цікаво, щоби він зацвів!
- Як він зацвіте, коли ти йому відріжеш голову?! Ти би зацвіла без голови?
Цвєтка не знала, чи зацвіла би вона без голови, але це її не переконало.
Я повернулась зі школи і застала кактус вже обезглавленим. Він стояв у своєму горщечку на кухонному столі, стухлий і залитий невідомою рідиною. Якраз з неї, можливо, виготовляють мексиканську текілу.
Цвєтка сиділа біля кактуса і плакала. Плакала вперше, відколи я її пам'ятаю.
- Я ж казала! - розпачливо взялася її заспокоювати. - Не треба було туди зазирати! Там нічого нема, крім порожнечі!
Цвєтка здавала вступний іспит з географії, тому повісила на килим в дитячій величезну географічну карту світу. Я вперше бачила світ згори. Таким розфарбованим в різні строкаті кольори, таким як на долоні, зовсім нереальним, іграшковим.
- Ну, знайди мені тут Нову Зеландію! - сказала Цвєтка.
Я почала шукати і шукала кілька годин. Я зовсім не знала, де та Зеландія, уявлення не мала. Імена міст, країн і островів крутилися в моїй голові, очі почервоніли і мало не вилізали з орбіт, а Цвєтка сиділа на дивані і смакувала мою поразку.
- Ти хоч підкажи трохи, - молила я.
- Невже світ такий великий, що я маю підказувати? - Цвєтка любила філософствувати там, де всякий філософ просто би заплакав.
- Коли знайдеш Нову Зеландію, збудиш мене? Добре?
- Я здаюсь. Де вона?
- Ха, ти хочеш, щоб все так просто?
Коли нарешті я знайшла Нову Зеландію, то зненавиділа цілий світ, кожен його острів і півострів, кожну його найменшу річечку.
Цвєтка не здала іспит з географії, але в університет все одно поступила.
Через тиждень я знала карту напам'ять, але що з того?
Мені часто снилося, як ми живемо з Цвєткою на горішньому поверсі старого польського будинку в центрі якогось галицького міста.
