Я - каліка. Не можу сама собі зарадити. Нема ніг, або параліч, або ще щось подібне. Цвєтка жебракує під будинком. Я виглядаю з вікна і бачу, як вона в подертому лахмітті простягнула руку до перехожих, щоб зараз принести мені, каліці, бідненький сніданок. Від жалю до неї я викидаюся з вікна і прокидаюся.
Деколи снилося інакше: я в розкішному авто їду повз цей самий старий польський будинок, під яким жебракує Цвєтка. На мені дорогий блискучий одяг, чудова зачіска, губи нафарбовані. Я бачу Цвєтку, уповільнюю хід авто і з вікна простягаю їй витонченою рукою в білій рукавичці силу-силенну грошей у кількох купюрах. Цвєтка впізнає мене.
- Не треба мені цих грошей, - злісно відвертається Цвєтка.
Я їду на авто з шаленою швидкістю і спеціально врізаюсь у невідому бетонну стіну.
А деколи, вже в самому кінці, мені снився корабель.
Я продала Цвєтку за морозиво «Nestle» і кілограм черешень, якими я потім отруїлась.
Кожної неділі я ходила до гастроному купувати радянське морозиво «пломбір в стаканчику», яке відрізнялось від справжнього радянського пломбіру банановим смаком. Його продавала під гастрономом підстаркувата жіночка в білому накрохмаленому чепчику. Я приходила загодя, коли вже була жіночка, але ще не було морозива. Доводилось чекати кількадесят хвилин, щоб бути першою в черзі таких же, пригнаних сюди голодним дитинством дітей.
Я стояла біля лотка без морозива, як навпроти несподівано зупинилась іномарка сріблястого кольору. Відчинились дверцята, і звідти виглянула спочатку оголена до міні-спідниці чорна лайкрова Цвєтчина ніжка, а потім завиті плойкою куценькі Цвєтчині кучері.
- Чого ти тут стоїш? - спитали кучері.
- Чекаю на морозиво.
Цвєтка секунду перемовлялася з водієм іномарки, напевно, пояснювала, ким я їй доводжусь, а тоді дверцята з боку водія відчинились, і звідти вийшов невисокий гарно вбраний чоловік в черевиках «Salamander».
- Сідай в машину, - гукнув він, - поїдемо на морозиво.
Я гордовито сіла в машину, стискаючи в кулаку три купони, які я потім буду йому віддавати, але чоловік-саламандра, як справжній Мефістофель, захоче більшої плати.
Ми поїхали їсти морозиво «Nestle». Воно було дуже смачне, я такого ніколи не пробувала. Чоловік жартував, і Цвєтка жартувала, а я мовчки спідлоба наминала своє дороге імпортне морозиво, а потім ще одне і ще одне, останнє.
Кілограм черешень я вже їла без охоти.
Мене почало нудити ще в іномарці, але я мужньо витерпіла до входу в ліфт нашого дев'ятиповерхового будинку і вже там, коли ми з Цвєткою залишились вдвох і вона спитала, як він мені, виблювала весь імпорт на бетон з усією любов’ю до вітчизняного виробника.
Цвєтка довела мене до ліжка і накрила ковдрою.
Цвєтка взяла відро води і пішла змивати мій внутрішній продукт з-перед ліфта. Раніше вона ніколи би не зробила такого. Вона би не зважала на моє самопочування і примусила прибирати саму. Вона змінилась.
Саламандра невдовзі повернулась і забрала Цвєтку з собою в болото.
Хоча, можливо, саламандри живуть у чистіших водах, ніж я собі думаю.
Багато хто не може впізнати мене на весільній Цвєтчиній фотокартці, де тьма родичів і знайомих повиструнчувались у чотири яруси, ніби колектив якогось регіонального хору, готові от-от заспівати народну пісню у чотири голоси.
Я сиджу просто біля неї, яскраво-білої, налакованої, з блискітками на волоссі і під очима.
Я схожа на виснажену роботою в полі, але відгодовану сільською калорійною їжею низькорослу жіночку-колгоспницю, тільки що без американської хустки.
На мені чорні розтягнені рейтузи і штампований турецький светр на ґудзиках. З потворними бордовими квітами неясної культури на плечах.
Волосся, невимите напередодні, зібране у товстий неакуратний хвіст.
На ногах поношені Цвєтчині туфельки на танкетці.
Фотограф сказав скласти руки на колінах, а коліна стулити докупи і трохи повернути в бік нареченої. Так, щоб всі енергетичні потоки акумулювалися на ній.
Я дурнувато усміхаюся. І Цвєтка усміхається - якось так, щоб було видно, як насправді серйозно вона це робить.
І весь хор усміхається.
І фотограф, мабуть, усміхається, але я не пам’ятаю.
Коли питають, де на цій щасливій фотографії я, відповідаю, що якраз перед тим перепила газованої води «Буратіно» і мене відвезла «швидка» робити операцію на апендикс.
Корабель на причалі з хвилини на хвилину мав відбути у невідомому напрямі. Величезний залізний корабель залізного кольору.
Біля трапу скупчився натовп його пасажирів.
Цвєтка без валізи стоїть в черзі останньою. Наша улюблена бабця висить десь над її головою і приповідає:
- Ой Цвєтко-Цвєтко! Цвєтко-Цвєтко!
- Куди ти зібралася? - питаюся в Цвєтки.
- Слухай, - каже мені Цвєтка, - коли я буду стара, я сидітиму у великій кімнаті з великим відчиненим вікном і, загорнута в плед, гратиму на піаніно.
