- Цвєтка, куди ти поїдеш? Ти кудись хочеш їхати?
- Не їхати, а плисти. Я буду плисти на кораблі.
- Куди ти будеш плисти? - я могла би стати на коліна, тільки аби вона відповіла.
- Мий посуд!
- Я мию.
- І підлогу помий. Бо мама прийде з роботи і візьметься за голову.
- Я помию підлогу, тільки скажи, куди ти попливеш?
Цвєтка не відповідала.
Не відповіла досі.
Але я здогадуюсь, що то мав бути за корабель і що то мало бути за море.
Я могла не прибирати у квартирі, за умови, якщо витримаю її побої.
Цвєтка була сильніша за мене, змагатися з нею в єдиноборстві не варто й пробувати. Але я набагато швидше бігала. Я могла би від неї втекти, якби квартира була хоч трохи більшою. Вона наздоганяла мене під журнальним столиком у вітальній.
Била недовго, а тоді закривалась в дитячій, забравши з собою ключі від вхідних дверей, щоб я не вийшла надвір. До подружок, які так кидали м’яча перед під’їздом.
Я, як замкнений поранений ведмідь, блукала з однієї кімнати в іншу, зупиняючись під дитячою:
- Віддай ключі!
Цвєтка сиділа в цитаделі і переможно мовчала.
- Віддай ключі, бо я втечу з дому.
- Тікай, коли завгодно, - відкрикувала Цвєтка. - Ми всі тільки зрадіємо. Щоб ти знала, мама не хотіла тебе народжувати. Ти була НЕПЛАНОВАНА дитина. Мама хотіла зробити аборт!
Я заливалась сльозами і йшла пакувати свої речі в портфель. Малою я дуже часто плакала, але моє дитинство не можна через це назвати нещасним. Навпаки. Деколи я думаю, що це так я вчилася говорити.
Речей в мене зовсім небагато. Портфель неважкий. Вдягла куртку, куплену мені мамою в Угорщині, взула черевики.
- Дай ключі. Я йду з дому.
Цвєтка радісно бігла відчиняти двері.
- Йди-йди. Нарешті.
Я не мала куди йти. Залишалось тягнути час, щоби повернувся хтось з батьків і мене завернув.
Цвєтка відкривала навстіж вхідні двері і знову зачинялася в цитаделі.
Я, одягнена, з портфелем на плечах, сідала під дверми і чекала на маму. Коли вона приходила з роботи, я казала, що йду з дому, і мама впрошувала мене залишитись. Я впиралась. Допитувалась, що таке аборт. Мама сором'язливо ніяково усміхалась і потискувала плечима.
Тоді я розповідала мамі, де Цвєтка ховає від неї щоденники.
Цвєтка дуже погано вчилась у школі.
Вона була першою моєю жінкою.
- Ти подібна на чоловіка, - казала мені Цвєтка, - ти виростеш чоловіком.
Я не ображалась. Мені приємно було бути для неї чоловіком. Якби в цьому світі можна було щось змінювати, я б змінила час і простір, тільки аби зараз бути до неї по-чоловічому ближчою.
Я втратила Цвєтку, коли вона вийшла заміж.
Вона втратить мене, коли я допишу це оповідання.
Я не помітила, як в ній відбувались радикальні жіночі метаморфози.
Одного разу я знайшла в шафці з її білизною, куди регулярно заглядала з невідомих мені причин, клаптик тканини, залитий кров’ю. Я взяла клаптик і понесла мамі на кухню. Я була впевнена, що мама, побачивши його, візьметься за голову, закричить, бо він був доказом якщо не якогось страшного Цвєтчиного гріха, то її страшної невиліковної хвороби.
Мама веліла віднести його назад і більше не нишпорити в Цвєтчиній білизні.
- Підростеш - зрозумієш, - таємниче казала мама, але я, скільки не росту, все одно нічого не розумію більше, ніж тоді.
Цвєтка мастурбувала так, що я не помічала цього, перебуваючи з нею в одній кімнаті. Вона не змінювалася в лиці, не змінювався тембр її голосу і швидкість її дихання.
