- Лізь на грушу, - наказує Любі брат. Люба регоче і намагається поцілувати брата в чоло.
- Лізь на грушу, я кому сказав!
Люба заходиться дертися на дерево. Просто під грушею могила Васильовського - батька трьох рудоволосих чортенят. Васильовський каже Любі:
- Любо, не лізь на грушу. Ти колись лізла на вишню, і що сталося?
- Швидше лізь, - підганяє Любу брат.
Люба вилізла на першу товсту гілку і регоче.
- Лізь вище, - наказує брат.
- Не треба, Любо, - наполягає Васильовський, - твій брат поганий. Він хоче твоєї смерті або смерті твоєї дитини.
Люба вилізла на ще одну гілку, вищу. Вона повисла над нами всіма і усміхається. Поділ її спідниці задирається, і я бачу, що вона також без трусів.
- А тепер стрибай, Люба! - кричить Любин брат. - Стрибай на землю!
- Люба, не стрибай, - реву я, - ні в якому разі не стрибай!
Васильовський скрушно похитує своїми грушоподібними черепами поміж галуззям.
- Стрибай, Любо!
- Не стрибай, Любо!
- Стрибай, Любо! - Люба готується стрибати.
І тоді з'являється моя корова. Ласька. Вона дає червоне молоко і тужливо мукає, вона незабаром здохне, але зараз вона знає, на чиєму боці добро.
Ласька заревла як бик, пустила з ніздрів язик полум’я, вдарила копитом об землю і кинулась з рогами на Любиного брата.
Любин брат навіть не встиг злякатися, як з величезною силою беркицьнувся у свіжо викопану Шапоччину могилу.
Ласька постояла над могильною ямою, ще кілька хвилин постерегла Любиного брата, а тоді повернулася на пасовисько рвати вицвілу траву і тужливо мукати.
- Любо, нащо ти слухаєш цього придурка? - говорила я, допомагаючи Любі злізати з груші.
- Бо я його люблю, - відповіла Люба.
- Слухай, а ти колись впала з вишні чи народилася без піднебіння і тому німа?
- В мене нема піднебіння, - і усміхаючись, Люба роззявила рот, щоб це мені показати.
Я їй віддала свої труси.
Батьки приїжджають зранку в неділю, привозять мені шоколадки і абрикоси. Мама притискає мене до грудей, а потім раптом відсахується і починає кричати за воші. Все, як я собі уявляла.
- Мамо, тут люди такі нещасні, що воші їм зовсім не заважають. Тут у всіх є воші, навіть в бабиних курей. Як я могла їх уникнути?
Ввечері батьки вже лаштуються повертатись.
- Я їду з вами, - кажу я.
- Побудь ще тиждень, - просить мама, - корова здохла, і бабка дуже побивається. Як ти її залишиш саму?
Баба сидить на лавці під літньою кухнею, дивиться на татів автомобіль, на пса в буді, на порожню стайню, на своїх вошивих курей, на порожню стайню і мовчить.
- Я не можу тут залишитися! - мало не плачу я. - Я тут більше не можу бути! Не знати, хто за цей тиждень ще помре!
- Залишся, - продовжує мама, - тут є що їсти, є яблука, грушки, виноград достигне за кілька днів.
- Так-так, донько, - каже баба, - лишайся, тут є се-то.
- Почекайте на мене, - плачу я, - піду зберу речі! Я швидко! Я їду з вами!
Забігаю в хату і швидкоруч збираю клунок своїх шортів і майок, зубну щітку, книжки, старенький магнітофон «Карпати», ще щось.
Чую, як «запорожець» батьків рушає з місця.
- Чекайте на мене! - стрімголов лечу на дорогу і застаю від батьківського «запорожця» тільки дим та й нитку.
- Нащо ви мене тут лишили! - сльози горохом скочуються на ґрунтову дорогу.
Раптом з'являється моя корова Ласька, нагинається, і я вискакую їй на спину.
- Давай, Ласька! Скачи за тою машиною!
Ласька скаче, як кінь, галопом, я підстрибую в неї на спині, вітер розвіває мені волосся і висушує очі. Ми з Лаською, як воша на коні.
- Ласька! Тут неможливо залишатись! Тут цвинтар, а не люди! Я нічим їм не допоможу!
Малі Васильовські вибігають з подвір’я мені назустріч і радісно витанцьовують.
- Вона померла! Вуйна померла! - кричать вони.
- Як гарно, - кажу їм і скачу далі.
- Мені треба підживитись, - повертає голову Ласька, - не наздожену машину, якщо не підживлюсь!
