Муза жлоба
Із літературою в Україні така ж огидна ситуація склалася, як з усім іншим інтелектуальним продуктом. Після прочитання «Сестро, сестро» Оксани Забужко ніхто не захоче навіть вмикати телевізор. І ця незгідна людина добряче подумає, перш ніж купити пропонований гарний пральний порошок. Насправді достатньо одного рекламного сюжету — на всі випадки життя, дієвого, такого, який продає і збільшує кількість споживачів на планеті. Це стосується і художників. Що Подерв’янський там малює? Він що, хоч раз створив картину з пральним порошком чи зубною пастою? Якщо в пісні Ніни Матвієнко нема жодного слова про бритву-жіллєт, якою бриється класний хлопець, ця пісня «не в касу». Чи міг Петрарка уявити, що поезія — це не те, що він пише? Присвячував вірші якійсь Лаурі, яка йому не віддалася, сонет за сонетом. Інтелігентно було з її боку не віддатися поету? Та за мірками нинішнього часу, Лаура мусіла лягти в ліжко з Петраркою ще до того, як він навчився віршувати.
Помилка Дарвіна. Виживає — жліб
Якось мав зустріч із психіатром, чемпіоном СРСР з психіатрії Анатолієм Курінним. Цей чоловік колись встановив рекорд Радянського Союзу: з усіх його призовників не було комісовано жодного солдата. Це неймовірний факт. От що сказав мені видатний психіатр: до виживання психічнохворий індивід має більше шансів, аніж тонко розвинений. Вибачте, це так, як із собаками, породистими і дворовими. Останні будуть їсти гімно під парканом й нічого їм не станеться. А високопородисті — здохнуть від голоду. Із розмноженням дворняжок теж усе гаразд.
Тоне в Одесі біля пірсу поліглот-іноземець з криками до перехожих: Do you speak English? Help! Parle Francais? Потонув, а одесити перезираються: «Як багато мов знав чоловік... А це йому допомогло?!» Потонув зверхній поліглот, а краще би, ніж марнувати час на поліглотію, навчився плавати. Ні мотузки не мав, ні рятувального жилета, нічого... він недовго кричав. Чому потонув — бо поставив себе вище за інших простих людей — випробовував долю. Нормальний жлоб на таке не пішов би ніколи. Тим-то жлобство — універсальний спосіб для виживання в сучасній цивілізації.
Істина проти жлобства
Святе високе мистецтво — вище, ніж релігія. Так колись сказала моя донька Дарина. Хтось може потрактувати ці слова як богохульство. Але тут йдеться не про віру, а про релігію, важко повірити, але це не одне й те ж. Просто релігія претендує не лише на віру, але й на всі інші різновиди так званого духовного життя. Тотальні вірування — християнство, мусульманство, буддизм — вони всі походять з Азії завдяки певним особливостям тамтешнього менталітету, а от чудово в нас прижилися. Місцеві європейські, де вони? Європа тут програла Азії, бо її віра не стала релігією, не претендувала на глобальність.
Проте релігія — чудова річ для усередненої людини. Це можливість духовного життя для бездуховних.
Хтось же колись сказав із великих: деміургом може називатися лиш Бог і митець. Інша річ, що є митці, які паразитують на цьому, продають довірливим дурникам свої витвори й відволікають від релігії. Заважають навколо неї гуртуватися. А можуть поза нею гуртуватися і поза мас-медіа, от біда.
Діти в позаінформаційному просторі граються — між собою! Вигадують щоразу нові ігри й на них розвиваються. І ще зовсім маленькими навіть знаходять собі мрію: бути цікавими людьми. І намагаються з усіх сил бути такими. Особливо, як колись, коли було важче із книгами, і з кіно, ніж сьогодні. Тому вони спілкувалися зі своїми однолітками, раділи, коли чули якусь цікаву історію. Істина поставала в радості спілкування.
Люди — це істина. Ті, які тобі близькі, можуть бути духовним оточенням твого ж розвитку, особистого зростання. А методологічні засоби спілкування які? В секту вступати чи як? Є такі індивіди, кому це не імпонує. Вчать навколишніх попри всі методично-навчальні плани: не читайте ви багато теорії, теорія одноманітна, а ви різнопланові, не мучтеся, напишіть своє паршивеньке оповіданнячко, намалюйте свою гидку картинку, але по-своєму. Дитинка вигадує собі казочку і сяє, не можна сказати дитині: «Не за Яковом Поппом ти казку складаєш!» Нема, бач, схем, та вони й зайві.
Усі методологічні приписи з мистецтва мусять нагадувати кулінарну книгу про те, як правильно зварити суп. Да Вінчі теоретизував, як правильно писати картини. Але, на жаль, жодного зі своїх шедеврів не створив за цими приписами. Якщо ви думаєте стати на плечі Гайдеґґеру і зробитися кручє — дзуськи! Є в Україні людина, якій усі складні теорії не заважають, і вона може попри тягар важкої філософії творити прозу легко й невимушено, — то Оксана Забужко. Вона просто унікум, ніби вискочила з попередньої своєї шкіри, здерши її з м’ясом, сама себе навчила, як створитися. Апріорно вважається, що це найбільша українська письменниця. Єдина її проблема, що вона не може бути мужиком. А от мужики саме за це її бояться, як пекельного вогню. І навіть я боюся. Бо вона є прямою загрозою жлобалізму й глобалізму. Її тексти не сприяють надоям молока і ГМОняності продуктів харчування, навпаки. Ще б на Україну десяток таких жінок — і капець глобалізму, от що страшно, кінець кока-колі (яка в собі містить той же тонізатор, що і спільнокореневий кокаїн), блін, кінець плавленим сиркам і закону великих чисел.
Похвала глобалізму
Інтернаціоналізм — це синонім жлобалізму. Бо імпернаціоналізм — це найкоротший шлях людства до омріяної єдності. Як тут не зауважити, що наше єдінонєдєлімство — це важливий проміжний етап до цього, отож слід прагнути, щоби всі наші місцеві мас-медіа перетворилися на мос-медіа, а мас-культура — на мос-культуру.
Позитивом є також і те, що глобалізм має план стосовно націоналів, а націонали не мають плану стосовно глобалізму, й тому, наївні, є приреченими. «Ми — не жлоби, жлоби — не ми?» Побачимо.
Виникне новий єдінонєдєлізм — це коли весь місцевий поглинеться — тотально китайським (теж азійським) нашим справжнім старшим братом, котрий має культуру поневолення на тисячі років старшу, і ми лише будемо гордо-радісно згадувать наших святих попередників на цьому всесвітньому шляху нездоланного поступу глобалізації.
Андрій Єрмоленко. «Чувіха», 2011 р.
