Бики як різновид жлобства
На початку 90-х «бик», рекетир, бандюга були в нас усюди.
Їх можна назвати персонажами, та насправді усі вони лише інфантильні обмежені істоти, які не розуміють, що для того, аби ти хоч якось відповідав крутизні автомобіля, яким їздиш, варто трохи піднятися над своїм лібідо і еґо. Проте такі люди цього зробити не спроможні, зате вся решта нормальних людей повинна працювати на те, щоб хлопці їздили на класних тачках.
Цим пацанам би більше пасував інвалідний візочок, принаймні я так ці речі бачу.
Особистий простір. 50 сантиметрів цивілізації
Я не мізантроп, але соціопат, і виходжу на люди нечасто.
Я соціопат у тому сенсі, що в соціумі, в будь-якій достатньо чисельній групі спрацьовують закони статистики, закон великих чисел і тому подібне. Це дуже механістичні й нелюдські закони, там немає місця для окремої людини. І я не бачу в історії людства прикладів «нормального» (адекватного людині як творінню Божому) суспільства.
Маю лише 50 років, а за цей невеликий — в історичних масштабах — проміжок часу мені вже двічі не пощастило з батьківщиною. Що СРСР, що ця країна — з людьми, які так і не навчилися між собою комунікувати.
На Заході існує негласна конвенція про особистий простір людини, тих нещасних 50 сантиметрів біля людини, які їй належать, тобто без вагомих підстав ти в той особистий простір пхатися не можеш.
І ніхто тобі не буде заглядати в книжку через плече, голосно розмовляти по мобільному, так, що всі мусять вислухати ту нецікаву, ні про що, побутову розмову.
Я спостеріг, що більшість людей зовсім не вміють спілкуватися, бо відвішують один одному стільки негативу, що жодна людська енергетика то не годна витримати.
Мені розповідають, що живу в юдейсько-християнській цивілізації, а я тим часом щоразу переконуюся, що любити одне одного за сотні років люди так і не навчилися.
Загадка людської мотивації
Для мене це важлива частина самоідентифікації — розуміти, до якого світу і до якої цивілізації, країни я належу. Тобто існують спільні цінності, священні тексти і певна парадигма, яка вказує, що і як має бути.
Але ж ні, справді жодна людина не буде ні красти, ні вбивати, якщо не знайде позитивної мотивації для цього. Чому крадуть — не знаю, чому вбивають — теж. Я не такий розумний, я що, гуру чи що?
Тільки продовжую думати, що люди ж від початку світлі і гарні, як діти. І мали б працювати над собою, щоб не заважати іншим і радіти буттю.
Відходи життєдіяльності і мат
Переконався, що якщо ти виносиш свої думки і тексти в публічний простір — то рівносильно викиду гімна у вентилятор. Коли потрапляєш зі своїми добрими ідеями у той самий публічний простір — тебе починають сприймати як проповідника. Це в кращому разі.
У гіршому... я подивився уважно на те, як відбуваються суспільні дискусії, наприклад, у Фейсбуці. Інтернет-майданчик — ніби дуже зручне для того місце. І ця платформа вже стала сральником, де всі скидають відходи своєї життєдіяльності. Щоденної, тож пишуть: «А я встала і покакала! Доброго ранку усім! Ваша Наталка». Всі ці бездарні фоточки, на яких красуються усілякі наталочки... Наталко, помовч, або, образно кажучи: «Закрий свою пізду!» Ось такі дописи.
І я теж інколи люблю поматюкатися, бо то така енергетично концентрована мова. А взагалі, мат несе в собі відлуння древніх проклять і містичної давньої віри, ще неспрофанованої. Тому я дозволяю собі лаятися.
Мовне жлобство
Проблема 2-х Україн, російськомовної й україномовної, таки є.
Як так сталося? Понавозили пролетаріату на індустріальні об’єкти, і приїхали в міста всі ці люди, які зі совєцьких часів не мали власне нічого для ідентифікації себе і землі, на якій живуть і збирають урожаї. Цих людей можна називати чи яничарами, чи ще якимось словом, але вони передусім глибоко нещасні люди.
Соціокультурна парадигма в чому? Жив собі дядько в Донецьку і не їбав мозги. Чоловік усе життя думав, що його столиця в Москві, а виявляється, що в Києві, та ще й мова окрема є.
Психіка людей не витримує, коли руйнується їхній усталений світ: «Я полжизни прожил в Союзе и не нужна мне была мова! И сейчас не нужна». Он як!
Люди насправді вірять, що треба заробляти гроші. У це вони точно вірять. То один з аспектів великої біди і менших лих.
Хвороба мислення
Нинішнє покоління 30-літніх — це пройобане покоління — втупу. І це проблема дітей, які росли самотні, тому що батьки були на заробітках. І виросли люди — з покаліченою психікою. Кількість таких травмованих не маленька. І потрібно визнати, що то хвороба нашого суспільства. Хвороба країни, яка своєму суспільству насправді не може дати нічого. Та й більшість людей, чи то донецькі персонажі, чи інші: що, на смертному одрі такий чоловік буде пожадати українського слова або ж розрадиться українською сповіддю?
Для чого людям мова — вони над тим не думатимуть. Ніхто їм не скаже, що людина повинна займатися собою, не просто ходити на роботу, а ще й зважати на свою ж психіку. Вділяти час на аналіз того,
А слова у людей переважно чорні, життя — чорне і світ чорний. Це вони вміють — замість тішитися, що живуть і мають душу — втілену.
Дивлюся іноді на людей, бачу цих бабок, по-совєцьки вбраних і так само мислячих. Ну що б вони ще хотіли тут? Вони хіба немало гімна похлєбали в своєму комунізмі? Та люди не міняються і голосують як завжди... Їм не потрібна жодна Україна, вони не
