— А так і буває. Так і закінчується книга, — мурмотіла вона крізь сон, — автор захлинається, і в певний момент текст викидає його з хвиль, мов рибу на пісок, де він із незвички задихається, залишившись без створеного ним світу.
— А потім?
— Потім? Потім минає якийсь час, і знов виникає потреба прийняти ванну, ось і все.
— Так просто?
— Так просто.
Кохановська по цій останній фразі провалилася нарешті в очікуваний, випещений, солодкий і вимучений сон, стискаючи теплу, уважну долоню Романа. Лише зараз, коли затихла вода в крані, замовкли «Ролінги» і від Кохановської замість п’яних монологів лунало тільки ледве помітне дихання, Роман почув: з вулиці у двері оскаженіло шкребеться Пілсудський.
Зрив
Весна видалася на диво жаркою й швидкою. Аґнєшка у своєму романі писала про цілі будинки, які вже із середини травня, у ті шалені години, коли сонце палило найсильніше, плавилися по краях, мов сир над вогнем, про бляшані карнизи, на яких екстремальні пражани могли готувати смаженицю, і про ліпнину на стінах, що м’якшала й деформувалася під своєю вагою.
Вигадана нею історія добігала кінця, і з цим неможливо було щось зробити. Телефонували з видавництва, нагадуючи про терміни, підганяв і Роман, якому не терпілося дізнатися, чим усе закінчиться. Книгу треба було дописувати.
Того разу, коли Аґнєшка продемонструвала йому свій аристократичний метод боротьби з безсонням, Роман не пішов, поки вона не прокинулася. Майже до смерку сидів на подертій канапі, прилаштувавши собі на стегна, мовби на подушку, її голову. Від його доторків мокре жіноче волосся пахло щастям і висихало неохоче. Впущений знадвору Пілсудський так само невідлучно лежав неподалік, не зводячи з Романа ревнивих очищ.
Коли Аґнєшка по кількагодинному сну, набагато коротшому, ніж можна було сподіватися, розплющила очі, на лице наповзла розгублена усмішка: Роман був при ній. Ще не вирвавшись остаточно з ланцюгів розслабленості й спокою, вона промурмотіла щось пронизливо віддане й запросила його повечеряти.
— Ні-ні, не сьогодні, Кохановська. Я вже піду. Єдине, що попросити хотів: дай мені книгу свою почитати, ту, що зараз пишеш.
— Уже? — здивувалася Аґнєшка. — Може, почекаєш, поки вийде друком?
— Я зараз хочу, ти ж уже дописала?
— Ні, не зовсім. Залишився один розділ, розв’язка.
— Ну ось і чудово, — закивав Роман, — я прочитаю все, крім найважливішого. А ту, останню — уже у виданій книзі. Згода?
— Ох, Романе, ти не уявляєш, наскільки треба любити людину, щоб давати їй читати свою незакінчену книгу. Зараз роздрукую. — І Кохановська, смішно покректуючи, піднялася з його колін, рушивши до ноутбука.
Він, усміхаючись, зігнорував попередню репліку і, поки Аґнєшка копирсалася в текстовому документі, вочевидь, підлаштовуючи шрифти і щось там виправляючи, поки принтер виспівував свої симфонії заспаній хазяйці, Роман зварив їм кави і нагодував Пілсудського. Кіт слухняно їв зі своєї мисочки, не виказуючи жодних ознак спротиву.
— Я в шоці, — крикнула йому Кохановська, — він тобі довіряє, це вперше таке!
Коли філіжанки спорожніли й принтер виплюнув останній видрукуваний аркуш, Кохановська акуратно їх склала, вирівняла краї і, жартівливо усміхаючись до Романа, сказала:
— Усе, давай вимітайся. Ти отримав, що хотів.
— Добре-добре, тільки зброю не діставай. — Він перейняв її тон і, задкуючи, пішов у напрямку дверей до садочка, піднявши руки з роздрукованим романом догори.
Але Кохановська раптом зірвалася, у кілька стрибків подолала відстань між ними й притулилася до Романа всім тілом.
— Дякую, що побув зі мною трошки, милий. Я тебе не люблю й за тобою не сумуватиму.
— Навіщо ти мені кажеш це? — здивовано поглянув він на неї.
