— Ну то таке… — зам’ялася з відповіддю Аґнєшка. — Пам’ятаєш, я казала тобі колись давно-давно, сто років тому, що кохання тримається на брехні майже завжди — від брехні дрібної до брехні, що кохання досі триває, пам’ятаєш?
— Так, пам’ятаю.
— Хай краще я брехатиму тобі в цьому ось, ніж у будь-чому іншому, домовилися?
— Я теж тебе не люблю ані крапельки, Кохановська. Па! — Він поцілував її щоку, вийшов у садочок і, легко перемахнувши паркан із виноградовими заростями, зник при початку вулиці Намисловської.
— Бувай, бувай! — щасливо кричала Аґнєшка йому услід. — Ти бачив це, бачив?! — зверталася вона вже до кота, що ліниво розвалився на виході з кімнати, щойно Роман залишив її. — Як тобі?
Кохановська кружляла помешканням, мов листочок, здійнятий у повітря протягом, а Пілсудський дивився на неї зі змішаним почуттям насмішки і втіхи, як дивляться старші люди на закоханих дітей.
Читання нової книги Аґнєшки Кохановської виявилося для Романа справжнісіньким іспитом — на місце розпливчастих і необов’язкових намагань прочитати польський текст прийшла гаряча необхідність. Книга давалася Роману не завжди легко, попри те, що мовою він оволодів уже досить добре й вільно розумів свою польську пасію. Говорив також достатньо зрозуміло, хоча Кохановська його запевняла, що позбутися свого м’якого українського акценту він не зуміє ніколи. Але він зустрічав у недописаному романі стільки своїх рис, уривків їхніх з Аґнєшкою розмов, місць, які вони відвідували разом, що ця книга переставала бути просто книгою. Розуміння тексту несло більше відповідальності і, само собою, ускладнювало процес читання, раз по раз приголомшуючи інтимними деталями чи роздумами, а чи то несподіваними рішеннями Кохановської, які не вкладалися в Романове бачення розвитку сюжетних ліній.
Ця книга виявлялася щоденником його перебування у Варшаві, а точніше кажучи — на Празі, бо ж темну стрічку Вісли в напрямку Старого Міста він так жодного разу й не перетнув за ці довгі, але швидкоплинні місяці. І хоч як він налаштовувався на те, що все буде саме так, бо ж для того вона й викликає його на відвертість, для того і веде з ним довгі розмови, за це вона і платить йому гроші, аби він продав їй усе своє минуле, а з ним усього себе, з тельбухами, — книга вражала. Хоч як він себе запевняв, що готовий до кожного слова, яке прочитає, деякі речення, фрази, а часом навіть і поодинокі слова розпорювали живіт, як консервний ніж бляшанку. Кохановська чітко ловила зміни Романового світогляду по виїзді з України, позначала, мов маркером, ключові моменти й підкреслювала особливо важливі думки. За ті кілька тижнів, які Роман читав книгу, він постійно почувався голим перед нею, обеззброєним і крихким, але Кохановська поводилася напрочуд делікатно, жодного разу не образивши його найтонших почуттів.
Ще недописана книга водночас виявилася пам’ятником цим двом. Монументом їхній чуттєвості та зацікавленості, свідченням того, наскільки міцно можуть переплестися два близькі народи, якщо говоритимуть одне до одного, якщо одне одного слухатимуть і поважатимуть. Але, якщо відкинути пафос, книжка була віддзеркаленням того, як випадковість, непередбачуваний збіг обставин впливає на життя пересічної людини.
— Ромцю, усе залежить від випадковостей. Хай би що ти планував, а не знаєш, що станеться наступної хвилини. Тому я волію взагалі нічого не планувати. — Аґнєшка водила його майже літньою Прагою, роблячи при цьому такі вихиляси, що Роман трохи втратив розуміння, де ж вони зараз знаходяться.
— А як без планів? Як будувати все?
— Та ніяк не будувати! Сенсу від цього — нуль! Ти ось задумався над тим, аби залишити Україну, шукав місто, до якого хотілося б поїхати, шукав якнайвигідніших покупців для свого житла, влаштовував справи на роботі і, найголовніше, — ти пояснював це все друзям і батькам, шукав підтримки в Олени, а кінець кінцем твою долю вирішили кілька дрібних злодюжок і незнайома жінка. Причому, мушу тобі зауважити, — наголосила вона, — перші двоє поставили тебе в такі умови, що другій, себто мені, ти взагалі не опирався.
— Я був у відчаї.
— Це тут ні до чого. Ми говоримо про недоцільність будування планів.
— Твоя взяла. Плани — абсурд.
– І, крім того, мене, щиро кажучи, вразила легкість, із якою ти пристав на мою пропозицію. Я сподівалася бодай якогось опору.
— А що мені залишалося, Аґнєшко? — Роман скрушно розвів руками. — Я опинився без грошей у чужій країні й цим був, до речі, добряче шокований.
— То все ясно. Але дивись, я пропонувала фінансову допомогу, і тобі навіть до голови не скочило, що можна в мене взяти грошей у борг, аби таки дотримуватися свого плану і доїхати до Праги, влаштуватися там на перший час. Ні, ти відразу
