забаганкам, хай навіть і нелогічним. Йому завжди було легше поступитися або змовчати і зробити по-своєму, аніж іти на прямий конфлікт, і вони обоє чудово це знали, та — кожен по-своєму — готувалися переконувати іншого.
Останні тижні у Варшаві стали схожі на пекло. Аґнєшка цілими днями стовбичила в них під вікнами, не звертаючи уваги на божевільну спеку чи затяжні грози, і врешті руки й шия засмагли так, ніби вона була десь на відпочинку, а голос захрип і став утомленим. Після тієї невдалої спроби затягти Романа в ліжко їм жодного разу не випало поговорити нормально, попри те, що вона хіба тільки не ночувала під брамою на Зомбковській, відлучаючись лише додому спати й годувати Пілсудського та до видавництва — поквапити з виданням книги, бо ж їй хотілося, щоб Роман дочитав ту історію перед своїм від’їздом. Аґнєшка вистежувала його під час походів до магазину, але розмов не відбувалося, радше — взаємне жбурляння словами, перестрілка недомовками й напівнатяками, після яких у кожного подовгу боліла голова.
Олена напосідала на Романа дедалі сильніше, аби він зрікся ідеї повернення в Україну. Важко сказати, чому їй так на цьому залежало, можна думати, що вона і справді переживала за Романа, але є як є — протягом червня Олена випробувала всі методи шантажу, які тільки могла вигадати. Обіцяла накласти на себе руки просто на митниці, божилася перестати говорити з Романом, погрожувала відмовою кохатися з ним. Нічого суттєвішого вона запропонувати не змогла, і хлопець, не простежуючи в її вимогах жодних логічних підтекстів, дедалі більше переконувався у своїй правоті. А вона шукала нових методів впливу на свого коханого, не відчуваючи, утім, як критично наблизилася до межі, за якою нитка кохання обривається остаточно. Як і будь-яка покалічена особа, з котрою все життя носяться і яку жаліють, вона усвідомлювала свою неповноцінність, але підсвідомо сприймала її як важіль у боротьбі за якомога комфортніше існування. І неважливо, що така боротьба нечесна, — Олену результат цікавив набагато більше.
Отже, варто лише було Роману почати розповідати, що він відчуває насправді, перебуваючи на чужині, як він сумує за своєю прогнилою наскрізь, але рідною країною, вона зривалася на вереск і сльози. Не бажала сприймати жодних аргументів, навіть найбільш переконливих, будучи впевненою, що врешті-решт коханий Ромчик не витримає і, відсидівши в Україні якийсь тиждень, вони знову поїдуть до Європи, у якій їй дихалося набагато легше. І справді, після кожного скандалу Олена відчувала, що він, попри те, що опирається, уже майже-майже зламався і наступна істерика його доб’є. Якби в цьому трикутнику з’явився хтось адекватний і неупереджений, якби він спитав, якого біса вона виробляє і чи не помічає, що коханий віддаляється після кожного такого концерту, Олена твердо відповіла б: «Ні». Егоїзм зробив її абсолютно сліпою.
А Роман утомився. Коли ця неспокійна смуга лише почалася, він дуже переймався, відповідаючи на істерики, хотів усе залагодити й жити спокійно та щасливо. Але, зрозумівши, що Олена не хоче слухати, він перестав говорити з нею. Останні дні у Варшаві минали в майже цілковитому мовчанні й непохитній упевненості, що треба повернутися в Україну. Олена розцінювала це мовчання як добрий знак, а він його сприймав як єдиний спосіб спілкування зі своєю дівчиною, при якому є шанси не поїхати дахом.
Прага затихла в передчутті розв’язки.
Повертання
«Усе на світі рухається по колу, начебто замкнене в кільце трамвайних рейок, і перервати цей рух не дано нікому. Максимум, що вдасться, це кинутися — з власного бажання чи за збігом обставин — під життя, що мчить повним ходом, і вийти з-під нього очищеним і безголовим, мов булгаковський персонаж.
Минуло рівно півроку без одного дня від їхньої першої зустрічі, а світ, здавалося б, тотально переінакшений, знову повернув Романа з Аґнєшкою в околиці вулиці Єзуїтської. Точніше, застав їх при самому її початку, у літньому кафе на Ринку, у старій частині Варшави.
Був пізній ранок, доволі свіжий після тижня гроз. Але заповідалася спека, і голуби на дахах уже незадоволено туркотіли, підшукуючи собі комфортні місця у затінках від димарів. Учора ввечері Аґнєшці вдалося нарешті забрати з видавництва сигнальний примірник нової книги, і тепер вона, попередньо сповістивши Романа емоційною запискою, витягла його із самого ранку до Середмістя, у якому вони не були разом цілих півроку. Кохановська мала святковий настрій і замовила шампанського з кавою, на що Роман тільки хмикнув.
Вона тулилася до нього, мов дитина, обережно погладжуючи руки, що тримали свіжу книгу, з якої ще не вивітрився запаморочливий аромат друкарської фарби. Він, своєю чергою, водив пальцем по обкладинці, на якій було зображено одну з
