Вісли зі Шльонського мосту й на безбережну блакить неба над ними. Кожен із них трьох почувався нарешті вільним».
Роман закрив прочитану книгу, відклав її вбік і запитально подивився на Аґнєшку.
— Що скажеш, Романе? — нервово перебираючи намисто на шиї, спитала Кохановська. Голос її захрип і, здається, був ладний щомиті зникнути від хвилювання.
— Наскільки я пам’ятаю, у книзі мали бути використані несправжні імена, — прошипів Роман, — і це перше, що мені впадає в очі. У чернетках їх звали так, як ми домовлялися, себто Маґда, Олег і Наталка. Але в книзі вони всі мають наші імена. Навіщо, Аґнєшко?
— Я дуже забобонна насправді… І вірю, що використання справжніх імен вкупі з тим фіналом, який я їм усім вигадала, зможе втілити його в реальність.
— А, тоді стає більш-менш зрозуміло. Але ти, Кохановська, справді помішана на якійсь театральності, це однозначно.
Роман озирнувся довкола й побачив, що вона призначила зустріч саме в тому місці, про яке він щойно читав у романі — літнє кафе неподалік від початку вулиці Єзуїтської. Переживаючи дежа вю, Роман ковтнув із келиха шампанського і скосив очі на Аґнєшку. Та сиділа бліда і явно збентежена.
— Тобі сподобався фінал, Ромцю? — раптом спитала вона.
— Для роману про кохання — чудово, як на мене. Суцільний happy-end. Невиліковна хвороба відійшла сама собою, жертва брехні й підлості виявилася великодушною й здатною на всепрощення, щоправда, на дуже меркантильних умовах, ну а кохання торжествує. Усе чудово, Аґнєшко.
— А як думаєш, — підняла на нього погляд полька, — чи можливо хоча б частково відтворити цей фінал у реальному житті?
— Не думаю, — на лице Романа насунулася серйозність. — По-перше, Олена досі сліпа, — він вказав рукою на протилежний кут літнього кафе, де, колупаючись маленькою ложечкою в морозиві, сиділа його дівчина. — По-друге, потяг уже за кілька годин, — показав він на краєчки залізничних квитків, що стирчали з нагрудної кишені сорочки, і на дорожню торбу біля своїх ніг, — а значить, часу на диво залишається дуже мало.
— Так, прикро, — погодилася Аґнєшка. — А коли ви плануєте повернутися сюди?
Роман, склавши перед собою руки, дивився на неї, досі сумніваючись у своєму рішенні, яке назрівало в ньому давно і на якому він зупинився лише вчора ввечері.
— Ми не повернемося, Кохановська, — промовив він, і Аґнєшку захлиснула крижана хвиля. — Ми залишимося в Україні.
— Як це? Чому? — вона боляче прикусила собі губу, і очі її волого заблищали.
— Вибач, Аґнєшко. Я не можу без України. Мушу повертатись. Тут було чудово, але там — дім. Розумієш?
— Ні, не розумію! Україна у важкому стані зараз, там дедалі гірше стає, чому ти не хочеш виїхати звідти?
— Кохановська, моя Вітчизна з тих, які найбільше надихають і тягнуть до себе якраз у такому стані — жалюгідному й майже безнадійному. Я повертаюсь.
— А як же ми? Ми з тобою — як? Так усе гарно, по-справжньому! — Вона майже плакала, хапаючи Романа за руки, як потопельник.
— Немає ніяких «нас», — із важким серцем сказав їй Роман. — Пригадай першу розмову нашу, пригадай. Є роботодавець, є виконавець, є серія інтерв’ю, яка завершилася. Ось є результат, — кивнув він на «Десять слів про Вітчизну», що лежали на столі й виблискували на сонці обкладинкою. — Було гарно з тобою, але це скінчилось. Вибач, але така правда.
— Як ти можеш так?! — шаленіла Аґнєшка. — Як можеш так поводитись?! Краще б збрехав, сказав би, що повернешся, хай би до мене це все поступово доходило…
— Так-так, кохання тримається на брехні, Кохановська? Я не люблю тебе й не сумуватиму за тобою, анітрохи, — тепло кинув він їй.
Аґнєшці в горлі застряг важкий ком, і вона похилилася йому на руки, цілуючи їх. Роман із великими зусиллями вдавав холодність, понад усе йому хотілося зараз втішати цю прекрасну жінку. Треба було завершувати сцену, інакше вона могла затягтися на все життя.
— Я також не люблю тебе, ані крапельки, — чи то собі, чи то йому шепотіла Кохановська.
— А крім того, у мене є обов’язок перед Оленою. Іноді обов’язок важливіший за все інше, правда, Аґнєшко? Я буду з
