нею, хоча часом мені здається, що достатньо одного малого поштовху, щоб мене від неї відірвало. Вона не хоче повертатися, вона доволі підло мене шантажує, і терпіння моє будь-якої миті може елементарно не витримати. Але я мушу бути з нею стільки, скільки буду потрібен їй. Добре, Аґнєшко… нам час іти вже. — Він рвучко підвівся, востаннє притулився до неї й поцілував мокрі від сліз очі. — Бувай, мила. Думаю, я часто тепер читатиму й чутиму про тебе.
Роман узяв зі столу книгу, обережно поклав на стіл ключ на широкому кільці, накинув на плече торбу і, оминаючи легкі столи й стільці, наблизився до Олени. Потім вони вдвох пішли з Ринку. Роман дбайливо підтримував її за лікоть і щось казав, але Оленка відповідала різко і збентежено. Аґнєшка раптом також залишила столик і рушила за ними. З відстані якихось п’ятнадцять-двадцять метрів вона добре бачила, що відбулося далі.
Роман вів її Святоянською вуличкою, під входом до того костелу, на вежі якого він задивився був у грудні, коли збив із ніг Аґнєшку. Аж раптом єдина припаркована на цій вуличці автівка загурчала і рушила з місця, наздоганяючи їх з Оленою. Сліпа дівчина, попри голосну й агресивну суперечку з Романом, почула гуркіт і, коли авто наздогнало їх, раптом вирвалася з Романових рук, птахом шугнула під колеса. За виском гальм і глухим ударом почулися схвильовані крики. Аґнєшці мороз пробігся чутливою шкірою, її аж притисло до стіни якоїсь із кам’яниць, але вже за секунду вона зрозуміла — Олені нічого не сталося. Чи то водій зреагував вчасно, чи допомогла бруківка, по якій не розженешся, але Роман підняв Олену, і на ній не було жодної подряпинки.
Водій, знизавши плечима, поїхав собі геть, а Роман, трусячи Олену за барки, щось їй кричав. Аж ось дівчина підняла до нього свої сліпі очі й сказала щось таке, від чого Роман раптом обірвався, обвис, мов лялька в руках невмілого лялькаря. Усе, що вони пережили разом, майнуло між ними блискавкою, і Роман, умить постарівши поглядом і поставою, махнув собі рукою, поставив свою сліпу подружку біля входу до костелу, дістав із кишені сорочки один із квитків і вклав Олені до рук. Поглянув на неї востаннє та й пішов, підібравши дорожню торбу і не звертаючи уваги на її вже жалісні вигуки, з яких раптом вимело, мов хуртовиною, усі вередливі нотки. Розчинився в черговій групі туристів, що заполонили вузьку вулицю. Аґнєшка, втомлено осівши просто на бруківку, видихнула і заплакала.
Літо, остаточне літо прийшло до Варшави. Кожен із них трьох почувався по-своєму вільним, але розбитим.
Outro
Хтось казав, що життя — як коробка цукерок. Ніколи не знаєш, якою буде начинка. Кохановська, вкусивши найсолодшої цукерки, яку їй запропонувало життя, заревіла від гіркоти й несправедливості. І якби написана книга не принесла їй справжнього визнання і не врівноважила таким чином поразок у житті інтимному, Аґнєшка не пережила б того літа, а його варто було пережити.
Сліди всіх учасників цього трикутника губляться ближче до осені.
Олена щезла назавжди вже за тиждень. Бачили, як турботливі черниці садовили її до потягу, щось схвильовано пояснюючи провідникові, і як вона безголосо й пригнічено долала свою дорогу додому, усе сподіваючись, що Роман їде з нею в одному вагоні і ось-ось повернеться, обійме, як завжди, і знову стане легко. Але завбачливий Роман давно помінявся квитками з кимось в іншому кінці потяга і всю дорогу вимучено проспав, прокидаючись лише на короткі години — від різких викриків прикордонників. У своєму рідному місті вони вийшли нарізно, і лінії їхніх життів ніколи більше не перетиналися в жодній з усіх відомих Декартових систем координат.
Аґнєшка Кохановська також невдовзі зникла. Розчинилася, мов цукор у воді. У всякому разі кажуть, що востаннє її бачили на українському кордоні — щасливою й рум’яною. Вона розмахувала якимось папірцем і намагалася розповідати втомленим прикордонникам про забуте Богом містечко на узбережжі Чорного моря, рибальські човни і жовтий, гарячий пісок, який сиплеться крізь пальці. Врешті-решт прикордонникам вдалося позбутися її, але вони встигли отримати купу зайвої для себе інформації про якогось Романа. Коли Аґнєшка нарешті дала їм спокій, всівшись до свого «опеля», на передньому сидінні якого спокійно й поважно сидів Пілсудський, і зірвавшись у східному напрямку, вони ще довго збирали розсипані нею іриски з підлоги пропускного пункту.
І хоч вона залишила свою Прагу, кілька найближчих друзів, коханців, приятелів і прихильників досі бережуть пам’ять про Кохановську. Кожен, хто, ідучи при початку вулиці Намисловської, випадково кине погляд у садочок при будинку, побачить простий, але зворушливий пам’ятник у зелених глибинах за огорожею: молода жінка читає при столику книгу, а біля
