стіл.
— Ні, до чорта, то не моє. Отже, слухайте, панове, і ти теж слухай, я знаю, ти українську розумієш, — тицьнула вона до Кохановської. — Я не знаю, як це пояснити з точки зору медицини, але мій зір повернувся до мене, Романе. Почалося це приблизно на початку весни. Спершу зникла темрява і з’явився туман, — сірий, густий, — а згодом і він почав розсіюватись, і тепер я бачу більш-менш добре, хоча, підозрюю, стан мій буде покращуватися.
— А чого ж ти мені нічого не казала? — озвався Роман.
— Облиш, милий, ти був ось цією лахудрою зайнятий, — вона саркастично кивнула на притихлу Аґнєшку, — де тобі було до моїх очей. Але ні, не лахудра, вона гарна, Ромцю, я її так близько ніколи не бачила ще, а тепер я тебе розумію трохи.
Вона підвелася й жартома відважила Кохановський низький театральний уклін, на який та лише крекнула.
– Ідемо далі, — продовжувала Олена. — Ось у мене почало розвиднюватися в очах, а ти, Ромцю, почав без мене кудись виходити мало не щодня, ну і я теж вибиралася на прогулянки недалеко від будинку. І що ж я дізнаюся в перші тижні по прозрінню? Що Ярослав — жінка, Прага, до якої ти мене мав завезти, — ілюзія, бо ми живемо не в Чехії, а в Польщі, а отже, я не уявляла навіть, де знаходжусь, і ми з тобою вже кілька місяців живемо в суцільній брехні!
— Я можу пояснити тобі все, — несміливо озвався Роман.
— Завали рота! — зненацька гаркнула на нього Олена. — У тебе, тварюко, було на це півроку, і ти мовчав, поки тебе не почали тицькати носом у твоє ж гівно! Так що тепер усі пояснення не варті нічого!
Олена зірвалася на крик, і за сусіднім столиком перелякано скосили очі на молоду українську відьму. Аґнєшка під столом міцно вхопила Романа за руку.
— Добре, згодний. Виправдання нема мені. — Роман понуро дивився на Олену. — Але щось далі треба робити.
— Так, треба. І я навіть знаю що. Я останні два місяці багато за вами, голуб’ятка, стежила, оскільки часто залишалася вдома сама. Отже, Романе, і ти, полько, не в курсі, як тебе звати…
— Я Аґнєшка, — вичавила із себе Кохановська.
— Та начхати, Господи… Але добре. Отже, Романе й Аґнєшко, робимо так: я на вас зла не триматиму, ви мені обоє не потрібні. Одна в принципі, другий у підсумку того, що він наробив. У тебе є дві квартири, — звернулася вона до Аґнєшки, — ти мені віддаєш будь-яку з них, можна ту, де ми з Романом жили, я звикла до неї. Далі ви вдвох мені даєте гроші на нормальне життя, поки я не знайду собі якесь заняття або взагалі не вирішу, чого я хочу далі в житті.
– І це все? — поцікавилася Аґнєшка.
— Ні, не все. У тебе є щось таке, без чого тобі важко буде? Те, що з тобою довгий час, що тебе рятувало й лікувало?
— Не знаю, Пілсудський хіба що, — розгублено промовила Кохановська.
— Це хто такий?
— Це кіт, — втрутився в розмову Роман, але Оленка зупинила його жестом.
— Замовкни, не тебе питали, — кинула вона в його бік. — Кіт — це чудово. Отже, Аґнєшко, пропоную вам по-доброму: даєш мені житло, гроші і свого кота. Я віддаю тобі Романа. І ця історія залишається між нами. Якщо ні — повір, я знайду спосіб створити вам проблеми. Серйозні проблеми, від яких Роману буде дуже несолодко. А відповідно й тобі. Одна заява в міліцію може кардинально змінити життя. Хай навіть він нічого не зробив, у нашій країні це ще треба довести. Зрозуміла? Що скажеш?
— Я згодна, — не вагаючись, відповіла Кохановська, і на обличчі Олени з’явилася задоволена хижа посмішка.
— А далі що? — не втримався Роман. — Що далі буде?
— Далі ми з тобою з’їздимо в Україну, а за першої-ліпшої можливості я повернуся сюди, до своєї квартири і до кота, — відповіла Олена, переможно дивлячись на Аґнєшку. — А ти роби, що хочеш. Але підозрюю, що совість змусить тебе приїхати до цієї панни, яка тебе зараз виміняла на домашню тварину. І скажу тобі більше — залишитися з нею, вона тебе кохає, це видно. Ти можеш пишатися собою, Романе, ти рідкісне брехло і сволота, а таку жінку до себе прив’язав. Ну все, ще поговоримо, на все добре, голуб’ята.
З цими словами Олена легко підвелася і, йдучи уздовж одного з ребер квадрата Ринкової площі, скоро зникла з очей. Життя зробило неочікуване сальто, і по цьому карколомному перевороті всім трьом було напрочуд добре.
Літо, остаточне літо прийшло до Варшави. Роман з Аґнєшкою крокували вузькою вуличкою, тримаючись за руки, слухаючи неперевершено літню Джаніс Джоплін в одних навушниках на двох. Олена, зупинившись, дивилася на зелені води
