вулиць їхньої Праги, і намагався вгадати, чим же закінчиться книга. Кохановська вела сюжетну лінію так, що без останнього розділу, якого він не став чекати і якого пізніше вона йому вже не дала, передбачити фінал роману було важко.
— „Десять слів про Вітчизну“? — запитав він Аґнєшку, укотре перечитавши назву книжки на обкладинці. — Дивна назва, ні? Чому так?
— Навіть не зможу до ладу пояснити, — Кохановська клацнула ментоловою капсулкою в сигареті й щасливо видихнула дим, — у романі вийшло десять розділів, і кожен із них я постаралася подати так, щоб до змісту розділу можна було підібрати якесь одне ключове слово, tag, розумієш?
— Ну так, загалом розумію. І як, вийшло?
— У таких речах не вгадаєш. Письменник мислить не так, як читач, йому видно більше підводних течій у тексті, він від початку відчуває всі впливи, хай навіть і не до кінця їх розуміє, і тому завжди має на те, що вийшло в підсумку, зовсім інший погляд, аніж той, хто це читатиме.
— Себто ти виокремила десять слів, які мають щось характеризувати, але це все настільки суб’єктивне, що ключові слова можуть видатися органічними тобі одній?
— Так, щось на кшталт.
— Ти не боїшся, що критики й читачі рознесуть книжку за таку ось фішку, яка нікому, крім тебе, не буде зрозуміла?
— Ні, не боюсь. За моєю теорією, письменник пише в першу й головну чергу для себе самого. Перед собою я завдання виконала. А наговорити можна багато. Романе, як не крути, — зітхнула Кохановська, — якщо ця книга дійде до широкого загалу, то мені не уникнути питань про те, наскільки вона автобіографічна, а в критичних матеріалах і статтях у часописах лунатиме найбільш дебільне питання всіх часів і народів: а що ж автор хотів сказати тим чи іншим образом, зворотом, реченням, ситуацією?
— Як завжди, — засміявся Роман.
— Отож. Саме тому я заздалегідь абстрагуюся від цих усіх питань, бо знаю, що писала, мало задумуючись над будь- чим, окрім сюжетної лінії, пунктуації та орфографії. А те, що ці всі копачі познаходять у тексті масу алюзій, паралелей і навіть пророчих та пафосних висловів — це їхні особисті проблеми. Те, що вони знайдуть тут відповіді на гострі питання або провокації й заклики до порушення гострих питань — справа виключно їхніх комплексів і самооцінки. Те, що якісь речі видадуться їм нелогічними й незрозумілими, — питання їхнього світогляду, бо я нічого не вигадувала, лише описала наші з тобою півроку на Празі, милий.
І вона вдячно торкнулася теплої руки. Напруженість і недомовленість останніх тижнів зникли невідь-куди, повернулася звична для них ніжність. Роман змусив Аґнєшку підписати цей екземпляр і заховав його до наплічника, пообіцявши дочитати сьогодні ввечері і завтра, в останній день у Польщі, розповісти про свої враження.
Вони сиділи в самому серці Варшави, затихлі й лагідні, як і будь-які закохані перед розставанням, яке триватиме невідомо скільки. Шампанське майже скінчилося, кава давно вистигла, але вони навіть не торкалися її, знаходячи набагато більше тепла в доторках одне одного.
Раптово, мов хмара, пронеслася над ними чиясь тінь, ковзнула їхніми щасливими обличчями, і Роман, відірвавшись від Аґнєщиних вуст і перевівши погляд в інший кінець стола, мало не зомлів. Перед ними сиділа Олена. Вдягнена була просто і зручно, мала свіжий і задоволений вигляд, а головне — її очі бачили. Роман був шокований, він не міг ні пояснити, ні навіть осягнути, що трапилося. Хапаючи ротом повітря, нездатний вимовити ані слова, він вирячився на Олену. Аґнєшка застигла, мов статуя, шкіра її рук моментально стала зимною й шорсткою.
— Здорово, голуб’ята, — іронічно кинула їм Олена. — Як ся маєте? Ніжитесь?
— Олено! Олено, як це?! — Роман, зірвавшись на рівні, дивився на неї перелякано, пластиковий стілець прогуркотів кудись убік.
— Ану сядь, психу мій коханий. Ефектно, правда?
В Оленчиному голосі з’явилися командні нотки, жести нарешті набули впевненості й чіткості. Вона дивилася на спантеличених Романа з Кохановською, упійманих на гарячому, і їй хотілося реготати, коли погляд зупинявся на переляканих мармизах цієї парочки.
— Ну що, Ромцю. Давай говорити. Палите, так? Дай мені теж одну, — звернулася вона до очманілої Аґнєшки, і та слухняно простягнула їй запальничку й цигарку.
Клацнув кремінь, зашипів газ, і Олена затяглася на повні легені, але відразу закашлялась і жбурнула сигарету на
