— Як її звуть?
— Я… я не знаю.
— Кажете, знайома. І не знаєте. Дивно…
— Це Жорина знайома. Він називав її Мадам Дисконт.
— Де вона працює?
— По-моєму, ніде. Але дістати може все на світі. І за вельми пристойну, необтяжливу ціну.
— Перекупка? Краденим торгує? Чи це контрабанда?
— Даремно я вам сказав! — з досадою махнув рукою Вася. — От уже… Не можете! Одразу статтю шити треба.
— Ви щось у неї купували?
— Купив… Запчастини для машини. Дуже вигідно… Ще й у ніжки поклонився. Але наводити на її квартиру не буду. Й адреси не скажу. Не робіть із мене стукача.
— Шановний! — обурився Степан Іванович. — Ви на хвилинку забуваєте, що йдеться, можливо, про тяжкий кримінальний злочин. Імовірніше за все — про шантаж із погрозою вбивства. І кожна ниточка у цій справі може бути вирішальною. Вхопившись за неї, можна витягти людину з того світу.
— Мадам Дисконт такими справами не займається її справа — комерція.
— Там, де така дивна комерція, близько й до злочину.
— Все! Більше я не скажу нічого. Адреси я не знаю. Запчастини вона привезла мені в скверик. А видзвонив її Жора. Отже, я й номера телефону не знаю. Все! Вибачайте!
Забарило говорив неправду. Очевидно, у неї на квартирі він був і адресу знає. Але, скільки не вмовляв його капітан, скільки не переконував, все марно.
Тут Вася виявив весь свій боксерський характер і стійко «держав удари».
А може, він просто боявся сказати адресу?
Так чи інакше Мадам Дисконт треба було знайти обов'язково.
Розділ X
До обіду «демонтаж» Надеждиної хати закінчити не вдалося. Захар Антонович не прийшов — якась у нього виявилася несподівана, термінова справа: він ще вдосвіта поїхав на велосипеді в райцентр. І тато з дідусем удвох розтягали важкі колоди. Якби ж колоди хоч не були скріплені отими здоровенними іржавими залізними скобами. А то ж одбивати ті скоби була мука мученицька — так вони в'їлися в дерево. Тато з дідом тільки хекали й кректали.
— Якби той Рукатий не харчі з льоху цупив, а шули нам допомагав розтягати, було б краще, — сказав тато.
Видно, думка про таємничого «барабашку», що мешкає у льоху, не давала йому спокою.
В обід приїхав Андрій Дудка.
— О! Не впоралися? Я так і знав! — весело загукав він, скочивши з екскаватора і насуваючи на очі свою засмальцьовану кепочку. — Ну, нічого. Дребедєнь! До вечора впораєтесь, поїдете, а взавтра я сам без вас хатнище вивезу. Бо зараз чекати не можу. Обіцяв професору, який на тому кутку хату купив, яму викопати і піску завезти. Гараж він будує. А ввечері у сусіднє село на храм їду. Та ви не хвилюйтесь, все буде гаразд.
— Та ви ж хоч із нами пообідайте, а то… — тато відчував перед Андрієм незручність, що не встигли впоратися.
— Це можна! — погодився Андрій.
— Тільки вибачайте, що у нас майже самі консерви. Ковбасу, сир, яйця «барабашка» вночі покрав.
— Що?! Який «барабашка»?!
Усі гуртом, навіть Женя й Вітасик, перебиваючи один одного, почали розповідати. Андрій тільки посміхався.
— Дребедєнь! — сказав він нарешті. — То щось баба хімічить. Скільки живу, не було у нашому селі такого. Я й хату незамкнену лишаю, і ніхто нічого не бере. Дребедєнь!
Але цього разу тато з Андрієм не погодився, хоча сперечатися не став.
Після обіду знову взялися до роботи.
