Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:
— Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.
Тато загадково усміхнувся:
— А я так і думаю.
— Що? Що ти думаєш? — стрепенувся дідусь.
— Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.
— А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.
— О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.
— Я тата самого не залишу! — вигукнув раптом Женя. — Я теж ночуватиму.
— І я, — тихо сказав Вітасик.
— Та ви що? — розгубився дідусь.
— Папа, — схилив голову набік тато. — Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.
Дідусь зітхнув:
— Та якби ж воно вирішилось… А то…
— Вирішиться! — впевнено сказав тато.
Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:
— Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.
До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь — старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі).
— Я сьогодні ночуватиму в погребі! — рішуче сказав тато.
Дідусь усміхнувся:
— Хочеш-таки його впіймати?
— Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.
— Задубієте, — сказала баба. — У мене льох зимний, як ні в кого.
— Ковдру добрячу дасте?
— Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.
— Я б теж з тобою поліз, — винувато сказав дідусь. — Якби не мій ревматизм…
— А в мене ревматизму нема. Я… — почав був Женя, але тато його перебив:
— Ні! Категорично — ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш?
— А ти?
— Я загартований. Мені не буде нічого.
Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.
— Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.
Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.
— Коли що — кричи! Будемо гуртом рятувати, — сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.
Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.
…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.
Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.
— А ну його к бісу! — цокаючи зубами, промовив він. — Хай горить той Рукатий-«барабашка» і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.
— Іди лягай, грійся, — дідусь глянув на годинник. — Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?
— Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…
Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:
— Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути.
