Тато чогось скис і працював так мляво, що дідусь нарешті не витримав:

— Васю, що це з тобою? Так нам знову ночувати доведеться.

Тато загадково усміхнувся:

— А я так і думаю.

— Що? Що ти думаєш? — стрепенувся дідусь.

— Ви поїдете, а я таки, мабуть, залишусь, переночую.

— А на роботу? Завтра ж понеділок. Робочий день.

— О шостій годині іде прямий автобус у місто. Якраз встигну.

— Я тата самого не залишу! — вигукнув раптом Женя. — Я теж ночуватиму.

— І я, — тихо сказав Вітасик.

— Та ви що? — розгубився дідусь.

— Папа, — схилив голову набік тато. — Ну, треба ж вирішити питання з тим Рукатим.

Дідусь зітхнув:

— Та якби ж воно вирішилось… А то…

— Вирішиться! — впевнено сказав тато.

Так несподівано, на радість хлопцям, вони затрималися у селі ще на одну ніч. Баба Секлета теж була задоволена:

— Дуже добре! Може, хоч цю ніч вловите Рукатого.

До вечора перетягли нарешті всі шули й шеретівки. Лишалася тільки піч із димарем та купище глини, битого тиньку й різного непотребу: якісь черепки, залізячки, ганчір'я. Хоча для хлопців тут траплялися вельми привабливі цікавинки. І вони потай відкладали під густий кущ бузку то іржавий ніж, то чорну чавунну пательню, то величезний дерев'яний гребінь (як пояснив дідусь — старовинний селянський інструмент для розчісування пряжі).

— Я сьогодні ночуватиму в погребі! — рішуче сказав тато.

Дідусь усміхнувся:

— Хочеш-таки його впіймати?

— Впіймати не впіймати, а пересвідчитися хочу.

— Задубієте, — сказала баба. — У мене льох зимний, як ні в кого.

— Ковдру добрячу дасте?

— Дам. Тільки, боюсь, і ковдра не допоможе. Ви не знаєте мого льоху.

— Я б теж з тобою поліз, — винувато сказав дідусь. — Якби не мій ревматизм…

— А в мене ревматизму нема. Я… — почав був Женя, але тато його перебив:

— Ні! Категорично — ні! Ні в якому разі Хочеш, щоб мене мама вбила?.. Запалення легень підхопити хочеш?

— А ти?

— Я загартований. Мені не буде нічого.

Баба Секлета винесла з хати глечик із молоком.

— Треба щось поставити. Свої харчі ви ж поїли.

Тато загорнувся у ковдру і поліз у льох.

— Коли що — кричи! Будемо гуртом рятувати, — сказав дідусь, вкладаючись на розкладушці під грушею біля льоху.

Хлопці упросили, щоб двері веранди були розчинені навстіж.

…Дідусь підхопився так рвучко, що ледве не впав з розкладушки.

Двері льоху зі скреготом розчинялися. Дідусь потягнувся до сокири, яку завбачливо поклав на землі біля себе. Але так і не взяв. З льоху виліз тато.

— А ну його к бісу! — цокаючи зубами, промовив він. — Хай горить той Рукатий-«барабашка» і все на світі. От клятий льох. До кісток проймає. Більше не витримав.

— Іди лягай, грійся, — дідусь глянув на годинник. — Пів на другу. Ще чотири години можеш поспати. Я поставив на пів на шосту. Нічого підозрілого не було?

— Абсолютно! Крім страшенної холодриги й сирості. Боюсь, що до вашого ревматизму додасться ще й мій…

Женя й Вітасик прокинулися, коли вже зійшло сонце. Дідусь квапив їх, примовляючи:

— Швиденько, швиденько! Вмивайтесь і стартуємо. Проспали. Не запікав мій електронний. Видно, я забув натиснути.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ОБРАНЕ

6

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату