Йому й самому щиро хотілося знайти якісь сліди. Але зачепитися було ні за що.
У кутку коридора стояла швабра, а біля неї відро, в якому лежала ганчірка.
Капітан Попенко в задумі подивився на нього. І раптом відчув на собі чийсь погляд. Обернувся й зустрівся очима з жінкою у хустині. Очі її були такі страдницькі й такі перелякані, що йому аж кольнуло в серці.
Наступної миті вона схопила відро, швабру й задріботіла геть.
— Ваша прибиральниця? — глянув капітан на директора музею, що ходив за ним по п'ятах.
— Ага. Фрося. Нещасна жінка.
— Що таке?
— Син у неї пропащий — наркоман, алкоголік. Мучиться вона з ним. Усе, що заробляє, віддає йому. Утрьох місцях прибиральницею робить. І така добросовісна. По кілька разів воду міняє, коли підлогу миє. А кран у дворі… Ні-ні! На неї й не думайте. Вона весь час на очах. Прибирає зранку, коли ми всі вже на роботі. Бо їй же ще у два місця треба.
— Можна мені з нею поговорити… без свідків? — несподівано спитав Анатолій Петрович.
— Будь ласка, — розгублено знизав плечима директор музею. — Але… я вас запевняю… це свята людина. Будьте з нею делікатні.
— Невже ви такої поганої думки про мене?
— Ні-ні, але… Ідіть у мій кабінет. Я її зараз гукну.
Кабінетом той невеличкий закапелок за дерев'яною перегородкою можна було назвати виключно з поваги до директора музею. В ньому вміщався тільки маленький письмовий стіл, сейф і два стільці перед столом.
Анатолій Петрович сів на один зі стільців і почав чекати. Чекав хвилин п'ять.
Нарешті двері прочинились, і вона зазирнула — бліда, з неприродно розширеними зіницями.
— Заходьте, заходьте, — якомога привітніше сказав капітан підводячись. — Сідайте.
Було так тісно, що коли вони сіли, то майже торкалися колінами.
Анатолію Петровичу здалося навіть, що він чув, як шалено б'ється її серце.
— Фросино Миколаївно, ви не хвилюйтесь. Я певен, що ви добра і гарна людина. І я щиро співчуваю вам… Для матері немає більшої кари, ніж дивитися, як на очах гине дитина. Хай навіть ця дитина вже доросла, вона все одно лишається дитиною для матері.
Зморшкувате, у червоних прожилках обличчя прибиральниці закам'яніло, очі наповнилися сльозами.
— Я розумію, мати заради сина ладна на все, — вів далі капітан. — Це святий закон життя. І кожній матері здається, що існує лише вона і її дитина. Але у світі є ще й інші матері й інші діти. І буває так, що мати, дбаючи про свою дитину, робить нещасними інших дітей.
Сльози вже текли по її щоках без упину.
— Фросино Миколаївно, я заздалегідь прошу у вас пробачення. Можливо, я помиляюсь. Але я слідчий. А коли у слідчого виникає якась думка, підозра, він повинен перевірити — або підтвердити, або спростувати її. Я ще раз прошу пробачення, але скажіть мені тільки одне… Я повірю вам на слово й більші нічого не питатиму… Ви виносили у відрі з водою наче ганчірки і ховали десь у дворі, а потім забирали? Так?
Вона сховала обличчя в долоні і заплакала вголос, причитуючи:
— Боже мій!.. Боже мій!..
Він мовчки чекав.
Нарешті вона відняла руки від очей і подивилася на нього скрушно, приречено:
— Не дай Боже вам такої долі, яку мене!.. Мені вже все байдуже. Тюрма так тюрма. Смерть так смерть. Все краще, ніж таке животіння.
— І кому ж воно було треба — оте древнє лахміття?
— Я сама не знаю. Але він платив за нього як за нове.
— Хто?
— Гугнявий.
— Гугнявий? — вражено перепитав капітан.
