— На кладовищі, — одним духом випалила вона.
— Тю! — знову вигукнув Андрій. Інші лише перезирнулися.
— Він що?.. — Захар Антонович не договорив.
— Та ні, ні! — вигукнула дівчина. — Живий! Тільки непритомний. І весь землею перемазаний. Ми так злякалися. Думали, мрець із могили виліз. Професорша його вже в лікарню повезла.
— Так вона ж у міліцію поїхала.
— Ні, не встигла. По телефону з кимось довго балакала.
— А чого це тебе на кладовище погирило? — суворо спитав Захар Антонович.
— А ми там у піжмурки гуляли, — зиркнувши на хлопців, шморгнула носиком дівчинка.
— Знайшли місце для гульні, — буркнув Захар Антонович. — Професор що — поранений?
— Крові наче не видно, тільки на лобі ґуля здоровенницька.
— Хтось, значить, вклеїв… Хоча того професора не так просто з ніг звалити. Він і сам може… Показував мені прийоми — ногою з голови шапку збиває.
— У-шу? — усміхнувся тато.
— Ага. А ви звідки знаєте?
— Теж трішки займаюся.
Побалакали ще трохи, і Захар Антонович пішов. Онука його, яку звали Галочкою, перегнавши діда, помчала на велосипеді. Андрій завів екскаватора і продовжив свої артистичні вправи з риттям траншеї. Та хлопці інтерес до цього вже втратили. Забравшись у бур'яни, Женя й Вітасик схвильовано зашепотіли.
— Ну, як це тобі подобається? — аж захлинався Женя Кисіль.
— Думаю, що тут щось є, — дрібно кивав головою Вітасик Дорошенко.
— Барабаш! Це ж треба!
— Весь у землі… Значить…
— Значить, був там…
— Де?
— У льоху.
— Як?
— Не знаю…
— Слухай, може, він винайшов спосіб пересування людини під землею.
— А хто ж його по голові вклеїв?
— Не знаю.
— Але — Барабаш! Це не може бути простим збігом, випадковістю. І зникнення продуктів із льоху, і кафе, і…
Загадковий професор Барабаш схвилював хлопців не на жарт.
Розділ XV
— Просто не знаю, що й робити… — зітхнув капітан Попенко. — Нещасна жінка. Через сина, алкоголіка й наркомана, на трьох роботах прибиральницею працює. Той усе пропиває. Б'ється вона, як риба об лід. А тут з'являється Гугнявий, вмовляє її, пропонує за кожну стару спідницю, за сорочку, яку носила ще якась кріпачка за часів Тараса Шевченка, такі гроші, наче то наймодніша сукня з паризького салону Діора. І вона спокусилася. Злочин? Звичайно. Але спровокований негідником. Свідків нема. Негідник, звичайно, відмовиться. Бо це справді безглуздя — платити такі гроші за дрантя, яке має лише наукове етнографічне значення. Це не ікона, яку можна продати за кордон.
— Але там іще були, кажеш, якісь жіночі прикраси, коралі, намисто, сережки… — сказав капітан Горбатюк.
— Та то все теж особливої цінності не має. Саморобки з камінців, так званих самоцвітів, з дерева, з міді. Дорогоцінних металів нема, діамантів теж.
— Дивно. Нащо це все Гугнявому? Судячи з опису, це звичайний рецидивіст, бандюга, до колекціонування ніякого
