стосунку не має.

— В тому-то й справа.

— Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?

— Безперечно, — кивнув Анатолій Петрович. — Словесний портрет збігається повністю.

— Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.

— Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?

— Можливо, й той, — припустив Степан Іванович.

— А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?

— Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, — це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем…

— Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи… Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.

— Що?! Коли?

— Через сорок хвилин.

— Де?

— У Ботанічному саду.

— То чого ж ти мовчиш?

— А я не мовчу, — усміхнувся капітан Попенко. — Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.

— Але у мене ж… робота, — капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.

— Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.

— Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.

У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральнице Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.

— Чого тільки не буває в житті… — шепнув капітан Горбатюк. — Ти пам'ятаєш?

— Аякже, — пошепки відповів Попенко.

Цей яр і ці кущі вони пам'ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, «Ботаніки», як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього «розбійника»-злочинця?..

Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.

Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, — наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, — відпочиває.

І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.

Минуло півгодини.

Гугнявого не було.

Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.

Минула година.

Гугнявого не було.

Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли — переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.

Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.

Добавить отзыв
ВСЕ ОТЗЫВЫ О КНИГЕ В ОБРАНЕ

6

Вы можете отметить интересные вам фрагменты текста, которые будут доступны по уникальной ссылке в адресной строке браузера.

Отметить Добавить цитату