стосунку не має.
— В тому-то й справа.
— Ти гадаєш, це той самий глухонімий, про якого говорили співробітниці музею?
— Безперечно, — кивнув Анатолій Петрович. — Словесний портрет збігається повністю.
— Отже, він видає себе за глухонімого. Очевидно, для того, щоб приховати свій природний недолік. Говорить лише тоді, коли не говорити не може, коли треба спілкуватися.
— Ти вважаєш, що це той самий Гугнявий, що дзвонив Ірі Іващенко?
— Можливо, й той, — припустив Степан Іванович.
— А на Мадам Дисконт ти так і не вийшов?
— Поки що ні. Єдиний, хто її знає в обличчя, — це Забарило. А він категорично відмовляється допомагати. Адреси, каже, не знає, телефону не знає і взагалі не хоче бути стукачем…
— Примусити, певна річ, не примусиш. Не ті часи… Але ми відволіклися від Гугнявого. Сьогодні ввечері прибиральниця Фрося має з ним зустрітися.
— Що?! Коли?
— Через сорок хвилин.
— Де?
— У Ботанічному саду.
— То чого ж ти мовчиш?
— А я не мовчу, — усміхнувся капітан Попенко. — Я тому й зайшов до тебе у райвідділ. Ти ж у Ботанічному саду не був, по-моєму, років три.
— Але у мене ж… робота, — капітан Горбатюк показав на розгорнуті папки справ на столі.
— Робочий день давно закінчився. Бамажки можна порозкладати й потім. А тут справа оперативна. А хто у нас найдосвідченіший опер? Капітан Горбатюк.
— Ну, гаразд. Ходімо. А то й справді він тебе ще пристукне там, а я буду винен.
У Ботанічному саду було багато затишних, безлюдних куточків. Один із них, маленьку алейку у яру з кількома лавицями, й облюбував Гугнявий для зустрічей із прибиральнице Фросею. У найсонячніший день тут завжди були морок і прохолода. На схилах яру росли велетенські ясени і клени, а під ними густі кущі. У тих кущах і причаїлися капітани.
— Чого тільки не буває в житті… — шепнув капітан Горбатюк. — Ти пам'ятаєш?
— Аякже, — пошепки відповів Попенко.
Цей яр і ці кущі вони пам'ятали з дитинства. Вони мешкали тоді неподалік від Ботанічного саду, «Ботаніки», як вони його називали. І ще школярами-однокласниками цілі дні пропадали тут. Та й не дивно. Тут справжнє роздолля для хлопців. Взимку каталися з гір на лижах і санчатах, влітку гралися в різні ігри, найчастіше у сищиків-розбійників. Чи думали вони тоді, що саме тут доведеться їм вистежувати справжнього «розбійника»-злочинця?..
Сюди не долинали звуки міста, лише гомоніло у шалині птаство.
Прийшла прибиральниця Фрося. З торбою, як і домовилися, — наче принесла ще якусь старовинну сорочку. Сіла на лавці, розгорнула книжку, мовби читає, — відпочиває.
І потяглися довгі, тягучі хвилини чекання.
Минуло півгодини.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося вже почала виявляти хвилювання. Раз у раз позирала на алею. Вставала, ходила, знову сідала. Не бачачи за кущами капітанів, безпорадно крутила головою.
Минула година.
Гугнявого не було.
Прибиральниця Фрося опустила голову на руки й заплакала. Капітани розуміли — переживає, думає, вони гадають, що обдурила їх, вигадала про побачення.
Почало сутеніти. Далі чекати було вже безглуздо. Гугнявий на побачення не прийшов.
