Розділ XVI
— Слухайте, трохи не забула… ви у льосі загубили якісь квитки, — може, вам треба, а я… Де ж це вони… — баба Секлета почала мацати по припічку, шукаючи. — Отут же поклала…
— Які квитки? — здивувався тато. — Ніяких квитків я не губив.
— А осьо-сьо! — баба Секлета подала татові якісь папірці.
— Ти диви, справді квитки. У театр. Опери і балету. Невикористані… Контроль цілий. Але вже недійсні. На п'ятнадцяте число. А де ви їх узяли?
— Таж кажу — у льосі знайшла. Вчора. Думала, ви загубили. Бо ж звідки їм там узятися.
— Тю! — тато уважно розглядав квитки. — Два… У партер… Третій ряд. Посередині… Чудові місця… Тільки справжні знавці, справжні театрали сидять на таких.
— Професор Барабаш… із дружиною, — випалив Женя.
— Точно! — підхопив Вітасик.
— Ви гадаєте? — глянув на них тато з-над окулярів.
— А хто ж іще? — сказав Женя.
— «Лісова пісня…». Я б і сам не відмовився. Але — п'ятнадцяте число… Тиждень тому. А професор Барабаш зник два дні тому. Чому ж він не пішов?
— Тому що був зайнятий, — відрізав Женя. — Під землею, — докинув Вітасик.
— Не фантазуйте, хлопці, — усміхнувся тато. — П'ятнадцятого він був у місті. І ніде не зникав.
— Звідки ти знаєш? — спитав Женя.
— Тому що зник він два дні тому. А сьогодні знайшовся. Якби він зник тиждень тому, дружина б сказала… Треба мислити логічно.
— А може, він ночами зникав? Коли дружина спала. А на ранок повертався. Уночі ж усе в льосі пропадало… Не логічно?
— Логічно то логічно. Але безглуздо. Зникати професорові ночами, щоб лізти під землею у бабин льох по молоко та сир? Логіка божевільних.
— Якби ж то просто професор, а то ж Барабаш. Що знаємо про логіку барабашів? — дозволив собі втрутитися Вітасик.
— Ну, добре. Я бачу, дискусія наша до консенсусу не приведе. Нате вам квитки, з'ясовуйте самі, а мені діло робити треба, — і тато пішов до Андрія, який уже закінчував рити траншеї під фундамент.
— А ходімо на кладовище. На те місце, де його знайшли, — сказав Женя.
— Ходімо, — погодився Вітасик. — Але спершу до Галочки Захара Антоновича треба. Щоб вона показала те місце.
— Авжеж.
Галочка сапала на городі картоплю.
Коли хлопці привіталися, вона підвела голову, усміхнулася: «А-а, це ви!» — але не розігнулася, далі сапала.
Вони розгублено перезирнулися — як розмовляти з людиною, яка працює і на тебе не дивиться? І тільки мовчки знизували плечима.
Галочка перша порушила мовчанку. Нарешті випросталася, обіперлася на сапку:
— Ви про нього щось хотіли спитати? Еге?
— Еге, — усміхнулися хлопці.
— Гадаєте, я щось знаю? Ні грама! Хто його по голові вцілив, де він у бруд забрьохався, — Бог його зна.
— А що він узагалі за людина?
— Професор. Ви ж чули.
— Ну, професор — це ще не… А є в нього якісь… ну… — Женя невизначено поворушив пальцями.
— Відхилення від норми, — допоміг йому Вітасик. — От-от!
— Суцільне відхилення! — махнула рукою Галочка.
— А в чому це виявляється?
— В усьому!