Розділ XIV
Тато взяв тиждень у рахунок відпустки, назавтра вони знову їхали в Завалійки. І знову з шофером Гришею. Цього разу везли цемент, велику залізну бочку для води, велике залізне корито для змішування бетону, яке спеціально зварили татові на заводі, і різний інструмент — лопати, ломи, сокири, молотки тощо.
Тато був рішучий і беручкий до роботи. Нічого не відкладав на завтра.
— Головне — вийти з нульового циклу, — сказав він. — Купили блоки, відразу закладемо фундамент. А там буде видно.
Треба було ще дуже багато всього — і цегла, і дерево, і вікна, і двері, і на підлогу, і на дах… Але тато не журився:
— Якось воно буде. Купуватимемо потроху. «Не разем Кракув будовался», як кажуть поляки. Головне — вийти з нуля.
Андрій уже вивіз хатнище, розрівняв площадку і разом зі своїм кумом-виконробом Іваном Олександровичем робив розмітку. Іван Олександрович дивився в окуляр нівеліра[1] на довгу смугасту рейку з цифрами, яку тримав Андрій, а потім вони забивали кілочки і натягували між ними шпагат.
Тоді Андрій сів на екскаватор і по тій розмітці почав ковшем рити траншеї Женя з Вітасиком не могли очей відвести — так він ловко це робив.
Навіть тато захоплено похитав головою:
— Здорово, хай йому біс. Не знав, що навіть траншею рити можна так красиво.
— Дребедєнь! — білозубо усміхався з кабіни Андрій.
— Уже й будуєте? — почувся раптом із вулиці голос.
Вони обернулися.
Біля хвіртки стояв Захар Антонович, дідок, що допомагав їм розбирати Надеждину хату.
— А що ж! Будуємо! А чого чекати? — весело вигукнув тато.
— Та й правда. Чекати нічого. Хтозна, що завтра буде, — зітхнув Захар Антонович.
— Чого це ви так похмуро? — здивувався тато.
— А чого радіти? Як люди пропадають.
— Які люди?
— Та дачник наш, професор, що у Помпочки купив торік хату. Ти ж, Іване, знаєш, — кивнув дід до Івана Олександровича.
— Ага-га! — мотнув виконроб головою. Андрій зупинив екскаватор, висунувся з кабіни і теж уважно слухав.
— Примчала машиною оце годину тому професорша, плаче — нема. Ще в суботу привезла вона його сюди на дачу, він тут часто працює в самотині, не любить, щоб йому заважали. А машину він сам чогось не водить, професорша возить його. Назад, сказав, сам електричкою приїде. Мав учора повернутися, бо сьогодні їде за кордон на конгрес якийсь, і… Дача не замкнена, портфель на столі, він той портфель із рук не випускає — і спить із ним, по-моєму… Ще й яєшня на пательні недоїдена. А він же акуратист… Не міг так залишити. Отже, не поїхав нікуди. Зник, та й усе.
— Тю! — обізвався з екскаватора Андрій. — У неділю ж був. Я ж йому яму під гараж копав. І піску завіз. Ми ще з ним підвечеряли добре.
— Значить, або у понеділок, або вчора… Професорша у міліцію подалася заявляти.
— А яких він наук професор? — спитав тато.
— Не знаю, — знизав плечима Захар Антонович. — Якихось древніх. Але дуже тямущий дядько. Що не спитай — усе знає.
— А як його прізвище?
— Барабаш.
Женя й Вітасик так і вклякли, роти пороззявляли. Барабаш!
І тут здаля почувся дзвінкий дівчачий крик:
— Діду! Професор знайшовся!
По вулиці швидко мчала до них на велосипеді якась дівчинка. Під'їхала й різко загальмувала.
— Де? — спитав її Захар Антонович.
