- Ось що, хлопчики, - Мел усміхнувся, від його усмішки Антонові стало чомусь
спокійніше. - Розминайтеся, пристрілюйтеся, а ми з Людовиком подивимося…
Давай, Антошо, сміливіше.
Немає нічого більш дивного, ніж грати в баскетбол на утрамбованому снігу. Час
від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антонові трохи постукати
м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафного у кільце, а потім вони стали
у центрі, віч-на-віч.
Сашко взявся відбирати в Антона м’яч, і майже відразу одібрав. Тоді рвонув до кільця - Антон не встигав за ним; кидок - м’яч забився в сітці. Сашко нервово посміхнувся, потім оглянувся навіщось на
Людовика і Мела - ті мовчки сиділи в затінку:
- А ну, давай ще…
Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами та про невидиме сонце
над головою. Сашко був, очевидно, професіонал; Антон ладен був припинити гру, опустити руки і здатися.
Якоїсь миті Сашкове обличчя опинилося дуже близько, Антон відчув їдкий запах
поту і плутані слова:
- Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..
Антон розізлився. Розкрив Сашка облудним рухом, нарешті відібрав м’яч, повів по крижаному полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього
поверталися і навички, і рефлекси, і радість Гри.
Він навіть устиг здивуватися.
Чужий подих позаду; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце - так яблуко кладуть у кошик. Жовтогаряча куля прослизнула крізь
сітку, немов намазана маслом.
З боку глядачів долинуло плескання в долоні. Антон озирнувся: Мел аплодував.
Людовик посміхався, поблискуючи скельцями окулярів.
- Молодця, - сказав Сашко. Його чуприна, мов бурульки, прилипла до скронь. -
