- Вова, - сказав стрижений.
У них у всіх були вологі долоні. Та міцні, без потаємної думки, потиски.
- Артур…
- Ігор…
- Костя…
Сашко кивнув своїм. І ті теж підійшли знайомитися:
- Олег… - Славко…
- Я теж Славко…
- Дмитрик…
Усі вони стояли, переступаючи з ноги на ногу. Дивилися, як Антон скидає білу
футболку, як надягає зелену майку, од якої запахло… чим?
- Отже, гратимемо разом, - сказав Вова, і було помітно, що йому ніяково.
- Еге ж, - сказав Антон.
- Ти за кого грав?
- За юнацький “Зеніт”…
- Як за юнацький?
- Так… Я кандидат… Майстра не встиг одержати…
Хлопці в зеленому переглянулися.
- Він класно грає, - сказав Сашко. - Адже Мел його взяв.
- Авжеж, - одразу погодився Вова. Як здалося Антонові, з полегкістю.
- Ходімо, - сказав Сашко. - Вже час.
Антонові здалося, що минуло всього дві хвилини з того моменту, коли Людовик
сказав “Гаразд, хлопці, йдіть”…
І Людовик, і Мел сиділи там саме. В затінку огорожі.
