Давай ще…
І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон - три, причому один із них - майже від середини поля. Щоразу, коли
Сашкове обличчя опинялося поруч, Антон чув плутане:
- Грай… Не філонь…
Нарешті м’яч, відскочивши від Сашкового коліна, покотився прямо під ноги глядачам.
Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд
на Антона і Сашка, що зупинилися за п’ять кроків.
- Йдіть собі, хлопці, - сказав Мел. - Антоне, познайомся з командою.
Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обігнули дерев’яну огорожу; Антон ледве стримувався, щоб не оглянутися на Мела з Людовиком, а
ті, як і раніше, сиділи в смугастому затінку нещільно припасованих дощок.
Сашко облизнув губи:
- Ти… добре граєш. Тільки не сачкуй. Отут один був до тебе… Грай, коротше, тільки на повну силу. Зрозумів?
- А я граю на повну, - сказав Антон. - Просто я…
- Нікого не цікавить, - перебив його Сашко. - Якщо тобі хоч тут пощастило, то
відпрацьовуй… Ти майстер?
- Не встиг, - сказав Антон. - Кандидат.
- Мел нікого нижче майстра не бере, - сказав Сашко. - Бачиш, ти таки фартовий.
Пруха тобі… Тільки не тремти. Тут ще непогано - коли звикнеш.
Антон озирнувся. Неподалік, метрів за десять, двома тісними групками стояли
хлопці - з тих, чиї голови звичайно пливуть над юрбою. Четверо в жовтих майках
і четверо - в зелених. Один, наголо стрижений, тримав зелену майку в руках.
- Привіт, - сказав стрижений. - Це твоя.
- Антон, - відрекомендувався Антон, подаючи руку.
