Вода стікала в заґратовану дірку посередині душової. Хлопці говорили впівголоса
й обережно зиркали на Антона. Новенький - його звали Кирилом - сидів
навпочіпки, обхопивши руками стрижену голову.
Вода була чорною. Кіптява нічим не змивалася.
- Мел…
- Так?
- Адже я не можу нічого виправити… Нічого повернути. Адже не можу?
Мел гмикнув:
- Ти хочеш, щоб я тебе втішив?
- Ні, - сказав Антон. - Я просто запитав. Я подумав… Адже важко закидати м’яч під вогнеметом, хіба ні?
- Важко, - погодився Мел.
Антон відвів погляд. Подивився на свої руки. Долоні були сірими, як попіл.
- А що, коли хтось зробить? Це? Закине у вогні?
Мел якийсь час дивився на нього і раптом розреготався:
- Ти хочеш поторгуватися, чи що? Я тебе правильно зрозумів? Ти хочеш укласти угоду?
У нього були рівні гострі зуби. Велика слива на футболці переливалася всіма
синіми відтінками.
Рахунок був п’ять тисяч сто тридцять шість на п’ять тисяч двісті - на користь команди Мела. Новачок Кирило грав дуже гарно, але
здав психологічно. Кожного разу, коли в спину йому вдаряла автоматна черга, він
умирав серйозно й надовго; доводилося ледь не силоміць підводити його з
підмерзлого снігу та ляпасами вертати до тями. І довго по тому Кирило тицявся
на майданчику, як сліпе кошеня; команда Людовика втрачала очки, і Антон знав, що невдовзі прийде черга вогнемета.
Прийшла.
Антон вистрибнув із лінії штрафної - і побачив Вову, що рвався до кільця. Він
